Я розумів, що мушу вибратися з цієї хмари, тож повернув і полетів на захід над морем подалі від гір; а потім почав знижуватися, слідкуючи за показами альтиметра. Опустився до ста п’ятдесяти метрів, потім до ста двадцяти, дев’яноста, шістдесяти, тридцяти, а хмара не зникла. Я трохи вичекав. Знав, що знижуватися далі небезпечно. А тоді несподівано, наче порив вітру, з’явилося відчуття, що піді мною нічого немає — ні моря, ні землі, геть нічого, — і я повільно випустив закрилки, щосили смикнув важіль і пірнув униз.
На альтиметр я не дивився — тупився вперед крізь лобове скло на білу хмару й продовжував заглиблюватися. Я сидів там, натискаючи на важіль, змушуючи машину опускатися й спостерігаючи за всеохопною обтислою білою хмарою, і навіть на мить не замислився, куди лечу. Просто продовжував кермувати.
Не знаю, як довго я там сидів — можливо, кілька хвилин, а може, й годин; знаю лише, що, сидячи там і продовжуючи спускатися, я був переконаний, що піді мною немає ні гір, ні річок, ні землі, тож нічого не боявся.
А потім мене засліпило. Наче я засинав у ліжку, а хтось увімкнув світло.
Я вилетів із хмари так несподівано й рвучко, що мене засліпило. Між моїм перебуванням усередині хмари і поза нею не минуло жодної миті. Щойно я був усередині й мене оточувала щільна білість, і в ту ж мить я опинився за її межами, де світло було таке яскраве, що засліпило мене. Я заплющив очі й не розплющував їх кілька секунд.
Коли розплющив, усе навколо було синім, значно синішим, ніж мені в житті траплялося бачити. Це не був темно-синій чи яскраво-синій; це був синій синій, чистий блискучий колір, якого я ніколи раніше не бачив і не в змозі описати. Я роззирнувся. Подивився вгору і назад. Піднявся і крізь скло кабіни подивився вниз — усюди було синє. Небо було яскраве й чисте, наче залите приємним сонячним промінням, але сонця не було.
А тоді я побачив їх.
Далеко попереду й угорі я побачив тонку вервечку літаків, що перетинала небо. Вони летіли вперед єдиною чорною лінією, всі на одній висоті, всі з однаковою швидкістю, притиснувшись один до одного, переслідуючи один одного, і вервечка розтяглася на все небо. Те, як вони летіли вперед із наполегливим натиском, наче кораблі проти сильного вітру, підказало мені відповідь. Я не знав, звідки й чому дізнався її, але, дивлячись на них, розумів, що ними керують пілоти й екіпаж, котрі загинули в боях, а тепер у власних літаках вирушили в останній політ, в останню мандрівку.
Піднявшись вище та підлетівши ближче, я впізнав машини. Побачив довгу процесію різноманітних літаків. Там були «ланкастери», «дорньє», «галіфакси» й «гаррікейни», «мессершмітти», «спітфаєри», «стерлінги», «савої-79», «юнкерси-88», «гладіатори», «гемпдени», «маккі-200», «бленгейми», «фокке-вульфи», «бофайтери», «свордфіші» та «гайнкелі». Я бачив їх та ще багато інших — їхня вервечка тяглась до небокраю в обидва боки, аж доки зникала з очей.
Тепер я був ближче до них і почав відчувати, як мене тягне до літаків, попри те, що мені хотілося робити. Здійнявся вітер, який перехопив управління моєю машиною, жбурляв її й смикав, наче листок, а мене, мов у гігантському вирі, тягнуло й засмоктувало до інших літаків. Я нічого не міг зробити, адже опинився у вихорі й під владою вітру. Усе це відбувалося дуже швидко, але я чітко пригадую. Я відчував, як мій літак почало тягти сильніше. Мене дедалі швидше несло вперед, а потім я раптом став частиною процесії, летів разом з іншими з тією ж швидкістю й тим самим курсом. Переді мною так близько, що я бачив колір фарби на крилах, летів «свордфіш», старий «свордфіш» флотської авіації. Я бачив голови й шоломи льотчика-спостерігача та пілота, котрі сиділи в кабінах один за одним. Перед «свордфішем» летів «дорньє», «летючий олівець», а перед ним були інші літаки, які я не міг упізнати зі свого місця.
Ми продовжували летіти вперед. Я не міг повернути й полетіти геть, навіть якщо мені цього хотілося. Не знаю чому, можливо через вихор та вітер, але я був упевнений у цьому. До того ж я насправді не керував своєю машиною — вона летіла сама. Я не міг покладатися на маневри, на швидкість, висоту, закрилки, важіль, ні на що. Коли я глипнув на прилади, всі вони були мертві, неначе машина стояла на землі.
Отже, ми продовжували летіти. Я й гадки не мав, із якою швидкістю ми рухаємося. Відчуття швидкості не було, але мені здавалося, що йдеться про мільйони кілометрів на годину. Тепер, згадуючи це, я розумію, що не відчував ні спеки, ні холоду, ні голоду чи спраги; нічого такого. Не відчував страху, тому що знав, що боятися нічого. Я не хвилювався, бо не міг пригадати чи вигадати причину для хвилювань. Не відчував бажання зробити щось, чого не робив, чи отримати щось, чого не мав, адже нічого не хотів робити і нічого не хотів мати. Відчував лише задоволення від свого перебування там, де був, від чарівного світла й прекрасних кольорів навколо. Помітивши відображення свого обличчя у дзеркалі в кабіні, я виявив, що всміхаюся, всміхаюся очима й ротом, а відвівши погляд, розумів, що продовжую всміхатися, тому що саме цього мені хотілося. Раптом льотчик-спостерігач у кабіні «свордфіша» переді мною обернувся й помахав мені. Я опустив дах кабіни й помахав йому у відповідь. Пригадую, що навіть у відчиненій кабіні не відчував руху повітря, тепла чи холоду, ані тиску повітряного потоку від гвинта на руках. А потім помітив, що ми всі махаємо одне одному, як діти на американських гірках, повернувся і помахав чоловікові в «маккі» позаду мене.