Проте у вервечці щось відбувалося. Я бачив, що літаки далеко попереду змінили курс — ми повертали ліворуч і втрачали висоту. Уся процесія, досягнувши певної точки, лягала на крило й ковзала вниз широким розмашистим колом. Я інстинктивно визирнув з кабіни і побачив, що під нами розтяглася широка зелена рівнина. Вона була зелена, гладенька й чарівна; тяглась аж до небокраю, де зелень рослин зустрічалася з блакиттю неба.
А ще там було світло. Ліворуч десь удалині яскраво сяяло без жодного кольору світло. Це було не сонце, а щось значно більше за сонце, щось без форми та обрисів, яскраве, проте не сліпуче, на віддаленому краю зеленої рівнини. Світло сочилося від яскравого центру, заливаючи небо й рівнину. Побачивши його, я спершу не міг відвести погляду. Мені не хотілося летіти до нього чи в нього, аж раптом бажання й потреба це зробити стали такими наполегливими, що кілька разів я спробував вилетіти з вервечки й попрямувати туди; проте це було неможливо, й мені довелося летіти з усіма.
Усі заклали віраж і почали знижуватись, я теж, і ми ковзнули до зеленої рівнини внизу. Наблизившись, я побачив, що рівнина теж поцяткована численними літаками. Вони були всюди, розкидані на землі, наче ягоди смородини на зеленому килимі. Їх там були сотні, й щохвилини, щосекунди їхня кількість більшала, коли машини попереду мене приземлялися й котилися до повної зупинки.
Ми хутко втрачали висоту. Незабаром я побачив, як літак переді мною випустив шасі й приготувався до посадки. «Дорньє» попереду вирівнявся і торкнувся землі. Потім — старий «свордфіш». Пілот повернув трохи лівіше від «дорньє» і приземлився поруч із ним. Я повернув трохи лівіше від «свордфіша» і вирівнявся. Визирнув з кабіни на землю, оцінюючи висоту, й побачив, що поверхня піді мною, наближаючись та пролітаючи повз, почала розпливатися.
Я чекав, коли літак опуститься й торкнеться землі. Здавалося, наче часу для цього знадобилося чимало. «Ну ж бо, — просив я. — Ну ж бо, ну ж бо». Я застиг на двометровій висоті, але машина не спускалася. «Знижуйся, — крикнув я, — будь ласка, знижуйся!» Я запанікував. Перелякався. Несподівано помітив, що пришвидшуюсь. Я клацнув усіма вимикачами, але це нічого не змінило. Літак набирав швидкість, розганявся дедалі дужче, і, озирнувшись, я побачив, що всі літаки з довгої процесії позаду мене спускаються з небес на землю. Бачив безліч машин на землі, розкиданих рівниною, а десь далеко збоку я помітив світло, те біле сяйво, що так яскраво світилося над рівниною, до якого мені так кортіло полетіти. Я знав, що якби приземлився, то негайно виліз би з літака й побіг до нього.
А тепер я летів геть. Мій переляк дужчав. Коли я дедалі швидше полетів геть, мене накрило хвилею жаху, й незабаром я почав несамовито, божевільно борсатися, смикати важіль, змагатися з літаком, намагаючись розвернути його, полетіти назад до світла. Зрозумівши, що це неможливо, я спробував убити себе. Тоді мені справді хотілося вбити себе. Я спробував кинути літак на землю, але він продовжував летіти прямо. Я спробував вистрибнути з кабіни, але якась рука лягла на моє плече, не даючи мені встати. Я спробував розбити голову об скло кабіни, але це нічого не змінило, тож я сидів там, наляканий власною машиною і всім, що відбувалось, аж доки несподівано не помітив, що опинився в хмарі. Я знову був у тій самій щільній білій хмарі, що й раніше, і, схоже, набирав висоту. Я озирнувся назад, але хмара закрила собою все. Більше не було нічого, крім безберегої непроникної білості. Мене почало нудити, голова запаморочилась. Мене більше не цікавило, що так чи інак станеться, я просто безсило сидів там, дозволивши машині летіти на власний розсуд.