Минуло, схоже, багато часу — я переконаний, що просидів там кілька годин. Мабуть, заснув. Заснувши, я побачив сон. Мені снилося не щойно побачене, а речі зі звичного життя: ескадрилья, Ніккі й аеродром тут, у Хайфі. Мені снилося, наче я сиджу напоготові перед ангаром із двома хлопцями, що флот надіслав запит на швидку розвідку над Бейрутом, і, підскочивши першим, я застрибнув у свій «гаррікейн» і полетів. Мені снилося, що я пролетів Сур, Сідон і річку Дамур, підіймаючись на шестикілометрову висоту. Потім я повернув углиб до ліванських пагорбів, здійснив обхідний маневр і підлетів до Бейрута зі сходу. Я летів над містом, визираючи з кабіни, шукаючи порт і намагаючись знайти два французькі есмінці. Незабаром я побачив їх, чітко побачив — вони стояли впритул один до одного біля причалу, я заклав віраж і щодуху помчав додому.
«На флоті помилилися, — думав я собі, повертаючись назад. — Есмінці досі в порту». Я подивився на годинник. Півтори години. «Швиденько я впорався, — сказав уголос. — Вони будуть задоволені». Я спробував зв’язатися по радіо, передати інформацію, але не зміг пробитися в ефір.
А потім я повернувся сюди. Коли я приземлився, ви всі зібралися навкруги й стали розпитувати, де я був два дні, але я нічого не міг пригадати. Не пам’ятав нічого, крім польоту до Бейрута, аж доки нещодавно не побачив, як збили Педді. Коли його машина впала на землю, я виявив, що кажу: «Ти везучий виродок. Ти везучий-везучий виродок». І сказавши це, я зрозумів, чому так кажу, й пригадав геть усе. Тоді я взявся кричати вам по радіо. Тоді я все пригадав.
Кіль закінчив свою розповідь. Ніхто не поворухнувся і не прохопився жодним словом, поки він говорив. Тепер озвався лише Мавпа. Він посовав ногою по підлозі, обернувся, визирнув у вікно і сказав тихенько, майже пошепки:
— Гаразд, хай мені грець.
І тоді всі повернулися до своїх справ — узялися знімати форму для польотів і складати її купкою в кутку кімнати; усі, крім Холостяка, опецькуватого Холостяка, котрий стояв, дивлячись на Кіля, поки той повільно перетинав кімнату, щоб покласти свій одяг.
Після Кілевої історії ескадрилья повернулася до звичного життя. Напруга, що панувала між нами понад тиждень, зникла. На аеродромі стало веселіше. Але ніхто ніколи не згадував мандрівку Кіля. Ми більше не говорили про неї, навіть того вечора, коли напилися в готелі «Ексельсіор» у Хайфі.
Сирійська кампанія добігала кінця. Усі розуміли, що незабаром вона закінчиться, хай навіть вішисти несамовито боролися на півдні Бейрута. Ми продовжували літати. Здебільшого літали над флотилією, яка обстрілювала узбережжя, захищаючи її від «юнкерсів-88», що прилітали з Родосу. В останньому з таких польотів над флотилією Кіля вбили.
Ми летіли високо над кораблями, коли з’явилося безліч «юнкерсів-88» і почалася битва. У повітрі було лише шість «гаррікейнів», а «юнкерсів» багато, і бій був запеклий. Я не дуже добре пам’ятаю, що там відбувалося. Такого зазвичай не пам’ятаєш. Але пригадую, що це був гарячковий бій із переслідуванням; «юнкерси» пірнали до кораблів, кораблі гавкали на них, викидаючи всі свої запаси в повітря, і небо наповнилося білими суцвіттями, що швидко розквітали, росли й летіли геть за вітром. Пам’ятаю німця, котрий вибухнув просто в повітрі білим спалахом, і на місці його винищувача залишилися дрібні шматочки, які повільно полетіли вниз. Пригадую, як комусь відстрелили задню турель, і вона полетіла геть разом із кулеметником, котрий звисав із хвоста на ременях, несамовито намагаючись потрапити назад у машину. Пригадую одного сміливця, котрий залишився вгорі, коли решта літаків пірнули вниз, аби обстріляти з піке кораблі. Пригадую, як ми влучили в нього, і пригадую, як літак повільно перевернувся на спину, задерши блідо-зелений живіт, наче мертва риба, перш ніж остаточно полетіти вниз.
І я пам’ятаю Кіля.
Я був поблизу, коли його охопив вогонь. Я бачив, як з носа його машини виривається і танцює на корпусі двигуна полум’я. Його «гаррікейн» випльовував чорний дим.
Я підлетів ближче й набрав його по радіотелефону.
— Привіт, Кілю! — крикнув я. — Краще вистрибни.
Його голос у відповідь пролунав спокійно й повільно:
— Це не так просто.
— Стрибай! — заволав я. — Швиденько стрибай!
Я бачив, як він сидить там під скляним дахом кабіни. Кіль подивився на мене і похитав головою.
— Це не так просто, — повторив він. — Мене трохи підстрелили. У мене прострелені руки, я не можу відстебнути ремені.