– Оце і є найбільш прикрим з усього, – простогнав Тумнус. – Я викрадач дітей, дітокрад – ось хто я. Придивіться до мене, донько Єви! Чи зможете ви повірити у те, що я – такий собі фавн, який, тим не менш, спроможний зустріти бідолашне безневинне дитя у темному лісі, дитя, яке нікому не заподіяло ніякого лиха, заприязнитися з ним, запросити додому до своєї печерки, і все лише для того, щоб приспати пильність, а потім зрадливо віддати до рук Білої Чаклунки?
– Ні, – здивувалася Люсі. – Ви аж ніяк не схожі на фавна, який здатен на те, що ви кажете.
– Проте, – знизав плечима фавн, – я саме той фавн.
– Що ж, – повільно протягнула Люсі (вона не бажала ані поступатися правдою, ані образити фавна), – що ж, це був поганий вчинок. Та якщо вам шкода того, що ви накоїли, я впевнена, ви так більше не чинитимете.
– Шановна донько Єви, чи ви справді ще не зрозуміли? – вигукнув фавн. – Мова йде не про те, що я зробив, а про те, що я збираюсь зробити.
– Тобто? – зблідла Люсі.
– Ви – те саме дитя, – заходився пояснювати Тумнус. – За наказом Білої Чаклунки, зустрівши сина Адама чи доньку Єви, я маю негайно привести їх до палацу. Ви – перша, кого я зустрів, і хоч я й удав з себе гостинного господаря – запросив вас на чай, насправді ж я лише чекав слушної нагоди, коли ви задрімаєте, щоб доповісти про вас Чаклунці.
– Але ж ви цього не зробите, пане Тумнусе, – тривожно запитала Люсі. – Правда, не зробите? Ви не повинні, зовсім не повинні цього робити!
– Але якщо я не послухаюся Чаклунку, – похнюпився Тумнус, – вона обов’язково про те дізнається. Мені вкоротять хвоста, спилять ріжки, вищипають бороду волосинка за волосинкою; вона змахне рукою – і мої чудові роздвоєні ратиці перетворяться на жахливі тверді копита, як у нещасних коней. А якщо вона буде зовсім не в гуморі, то перетворить мене на кам’яну статую фавна, і я стоятиму в її жахливому палаці доти, доки на чотири трони Кейр-Паравеля не зійдуть ті, кому вони належать за правом. А чекати на це ще довго-довго, якщо взагалі коли-небудь я такого дочекаюся.
– Мені дуже шкода, пане Тумнусе… – промовила Люсі. – Але, благаю, відпустіть мене додому.
– Мабуть-таки, доведеться, – хилитнув головою фавн. – Так. Доведеться! Я вже і сам це розумію. Я і не знав, які вони, ті люди, доки не зустрів вас. Але тепер, як я познайомився з вами, вже не можу віддати вас у руки Чаклунки. Нам треба негайно рушати. Я проводжу вас до ліхтарного стовпа. Сподіваюсь, звідти ви знайдете шлях до рідного Гардеробу у Вітальні?
– Знайду, – впевнено відповіла Люсі.
– Тож, ходімо, але тихо, як миші, – попередив Тумнус. – У лісі повно її шпигунів. Навіть деякі дерева перейшли на її бік.
Полишивши все, як було, на столі, вони підвелися, Тумнус ще раз розкрив парасольку, Люсі взяла його під ручку, і вдвох вони попрямували до лісу. Надворі й досі сніжило. Зворотний шлях був зовсім несхожий на прогулянку до печери фавна – вони йшли мовчки, дуже швидко, тримаючись осторонь від світла. Люсі зітхнула з полегшенням, коли вони нарешті дісталися до ліхтарного стовпа.
– Чи знаєте ви, куди йти далі, донько Єви? – запитав Тумнус.
Пильно придивившись, Люсі помітила у гущині лісу клаптик буцімто денного світла.
– Так, – відповіла вона. – Я бачу двері у шафу.
– Тоді годі зволікати, – поквапив її фавн. – І… можливо… коли-небудь ви пробачите мені?
– Звичайно я вам пробачаю, – запевнила Люсі, щиро потиснувши йому руку. – Сподіваюсь, через мене ви не потрапите у халепу.
– Прощавайте, донько Єви! – мовив наостанок фавн. – Я залишу собі носовичок? На згадку.
– Звичайно! – вигукнула Люсі та, не зводячи очей з плями світла попереду, щодуху помчала до неї. Нарешті замість грубих гілок у себе на обличчі вона відчула м’яке хутро, а замість снігу під ногами заскрипіли дерев’яні дошки. І ось вона вже вистрибнула з шафи в ту саму маленьку кімнатку, з якої і почалися її великі пригоди. Хапаючи ротом повітря, вона щільно зачинила за собою дверцята шафи та озирнулася. За вікном і досі йшов дощ, а з переходу до неї долинали знайомі голоси.
– Я тут, – вигукнула вона. – Я тут! Я повернулася, зі мною все гаразд!
Розділ 3
Едмунд і шафа
Люсі стрімголов вибігла з порожньої кімнати і в коридорі одразу ж зіткнулася з іншими дітлахами.
– Усе гаразд! – повторювала вона раз за разом. – Я повернулася, я вдома!
– Про що ти там базікаєш, Люсі? – знизала плечима Сьюзан.