«Вона, мабуть, вирішила, що я – то Сьюзан, яка хоче її спіймати, – вирішив для себе Едмунд, – от і заховалася якнайглибше, затамувала дух і анічичирк». З тими думками він і плигнув углиб шафи, навіть грюкнув дверима, геть забувши про те, яка ж це дурна річ – замикати себе у шафі. Тепер, у непроглядній темряві, у пошуках Люсі йому довелося просуватися навпомацки. Утім, він гадав знайти її вже на наступному кроці і навіть здивувався, коли цього не сталося. Тоді він вирішив повернутися, щоб прочинити необачно зачинені двері та впустити світло. Але не знайшов дверцят. І це йому дуже не сподобалось. Він заметушився, намацуючи в темряві дорогу, і навіть дійшов до того, що голосно погукав: «Люсі, агов! Де ти?! Відгукнись!».
Навколо панувала тиша, та й сам Едмунд відчув, що його «агов» пролунало якось не так, як воно мало пролунати в шафі, а так, ніби він був надворі. І помітив, що якось зненацька похолоднішало, навіть підморозило, а потім побачив світло.
– Оце вже інша річ, – зауважив він, – напевно, двері відчинилися самі по собі!
Він одразу ж забув про Люсі й вирушив у напрямку світла, сподіваючись знайти відчинені двері шафи. Але замість того, щоб уже на наступному кроці опинитися в порожній вітальні, він, як виявилось, вийшов на лісову галявину з-під тіні гіллястої ялини у самісінькій хащі дрімучого пралісу.
Під ногами скрипів сухий наст, на ялиновому гіллі лежали замети. Над головою у височині жевріло блідо-блакитне небо – саме таке, яке можна спостерігати морозного зимового ранку. Попереду, поміж стовбурів дерев, займалася ранкова зоря, ясно-червона у прозорому повітрі.
Усе навкруги завмерло, ніби він був єдиною живою істотою на весь білий світ: ані пташки, ані звірятка, що порушили б білий спокій, – лише ліс простягнувся на всі сторони світу, куди б не кинути око.
Тільки тепер хлопчик пригадав, що він взагалі-то вирушав на пошуки Люсі; на мить йому стало навіть соромно за те кепкування з неї з приводу «вигаданої країни», яка насправді виявилась не вигаданою, а саме навпаки. Наступною його думкою було таке: якщо «вигадана» країна таки справжня, то і Люсі має бути десь неподалік. З цією думкою він щосили заволав:
– Люсі! Люсі! Я теж тут! Це я, Едмунд!
Проте відповіді не було.
– Певно, дуже образилась на мене, – вирішив Едмунд. І хоча йому було дуже не до вподоби визнавати власну помилку, але залишатися одному в цьому дикому, холодному, відлюдкуватому місці кортіло ще менше.
– Лу, я кажу, – почав він, – мені шкода, що я тобі не повірив, тепер я і сам бачу, що ти не обманювала. Годі дутися, виходь-но! Замиримося!
Відповіді, як і раніше, не було.
– От вже ці дівчиська! – мовив Едмунд сам до себе. – Сидить десь похнюпившись, але якщо вже образилась, то не пробачить ще довго, доки сама не забажає.
Він ще раз озирнувся навкруги і остаточно переконався, що варто забиратися звідси якнайшвидше, і вже хотів був повернутися назад, як раптом десь далеко у лісі почувся притишений перегук дзвіночків. Він прислухався – звук ставав все ближче й ближче, і вже за мить перед його очима з’явилися дивовижні сани, запряжені двома північними оленями.
Олені були заввишки з шотландських поні. Їхнє густе хутро було таким яскраво-білим, що навіть сніг зблякнув порівняно з ним, а золочені крислаті роги виблискували у променях ранкового сонця так, наче над лісовим багаттям здіймалися іскри; червона шкіряна збруя була оздоблена дзвониками. Візником на санях сидів товстий гном, футів десь зо три на зріст, якщо стоячи. Закутаний у жупан із хутра північного ведмедя, він мав на потилиці полум’яно-червоний капелюшок із золоченою китичкою на довгому мотузку, що теліпався, як йому заманеться. А довжиною з ним могла змагатися лише огрядна борода, що вкривала гнома по самі коліна, слугуючи чимось на кшталт пледу. А от позаду візника у глибині саней на лаві височіла значно поважніша особа – то була вельми ставна дама, можна сказати, найставніша з усіх осіб жіночої статі, що доводилось бачити Едмундові на своєму віці. Вона так само була закутана у біле хутро по саму шию, а у руці тримала довгий рівний золотий жезл. Її голову вінчала золота корона. Що одразу кидалося в очі, то це білість її обличчя: воно було не блідим, а саме білим, як той сніг, або аркуш крейдованого паперу, або цукрова глазур; самі лише губи яскраво червоніли на тлі цієї неможливої білості. Напевне, таке обличчя можна було б вважати й красивим, якби не вираз гордовитості, крижаного холоду та жорстокості, що читалися на ньому.