Перше, що збагнув Едмунд, коли вибрався надвір, де падав густий лапатий сніг, було те, що свою шубу він забув у хатинці бобрів. І, зрозуміло, тепер уже ніяк не випадало вернутися за нею. Наступним його відкриттям стало те, що вже геть посутеніло. Ясна річ: десь о третій усі щойно сіли були до столу, а зимові дні дуже короткі. Цього хлопець зовсім не взяв до уваги, але зараз мусив виходити зі становища, яке склалося, з найменшими втратами. Едмунд підняв комірець і рушив уздовж греблі через річку. На його щастя, нападало багато снігу і під ногами вже не було так ховзько.
Поки Едмунд добрався до берега, погода цілком зіпсувалася. З кожною хвилиною ставало дедалі темніше, і через темряву та снігову завію, що свистіла навколо нього і боляче шмагала по очах, Едмунд ледве міг щось розгледіти за три кроки перед собою. Не було жодної стежини, жодної дороги, і хлопець глибоко провалювався у снігові кучугури, ковзав на замерзлих калюжах, шпортався об повалені дерева, стрімко падав у глибокі яруги, обдирав ноги об гостре каміння. Дуже швидко він промок наскрізь, страшенно змерз і весь покрився синцями. Його оточувала безшелесна тиша. Едмунд відчув нестерпну самотність. Гадаю, на цьому він би і завершив виправу, повернувся назад, визнав свою помилку і помирився з усіма, якби йому враз не спало на думку:
— Коли я стану королем Нарнії, то насамперед звелю збудувати тут хоч трохи путніх доріг.
І далі уява перенесла його у той час, коли він володарюватиме. Це одразу підняло його дух. Він собі уявляв, який палац матиме і скільки автомобілів у ньому, думав про власний кінотеатр і куди прокладе залізничні тори, які закони видасть супроти бобрів та їхніх гребель, а потому тішився, що врешті йому вдасться збити пиху з Пітера. Та за той час погода несподівано змінилася. Хурделити перестало, але зірвався сильний морозний вітер і зробилося дуже-дуже зимно. Хмари розійшлися і нарешті визирнув місяць. Була саме повня, сяйво відбивалося від снігу і довкруж стало ясно мов удень. От хіба довгі тіні на снігу залишали якесь моторошне відчуття.
Едмунд нізащо не знайшов би дороги, якби ото не місяць. Він з'явився якраз коли хлопець добрався до маленької річечки, що впадала у велику (пригадуєте, він бачив її, коли разом з усіма ішов до бобрів). Едмунд саме добрів до неї і поплівся її берегом супроти течії. Проте видолинок, яким проклала собі шлях вода, був суціль кам'янистий і дуже стрімкий, зовсім не схожий на той, яким хлопець ішов досі. Береги річечки поросли густими чагарниками, отож йому ніяк не вдалося б зорієнтуватися серед них у темряві. Едмунд мусив низько пригинатися, щоб пройти попід гілками, а сніг брилами звалювався йому на спину і сипався геть за комір. На хлопцеві вже не було сухої нитки, але коли його укотре прибило до землі, він лишень відчув, скільки ж ненависті до Пітера у ньому зібралося, немовби брат, а не хто інший, був винен у всьому, що йому доводилося оце переживати.
Нарешті шлях став пологіший. Невдовзі перед Едмундом відкрилася розлога долина. І там, на другому березі, серед маленької галявини поміж двома пагорками, Едмунд побачив палац Білої Чаклунки. Це був невеличкий замок, який, здавалося, складався зі самих маленьких гостроверхих веж. Вони нагадували величезні каптури, які ото носять відьми і чаклуни. Місяць світив як ніколи, гострі мов голки шпилі замкових веж виблискували у яскравому сяйві, а їхні довгі тіні на білому снігу спліталися у дивні химерні фігури. Едмунда опанував страх.
Проте було надто пізно повертатися назад. Хлопець перетнув річку по кризі і наблизився до замку. Навкруж — жодного звуку, жодного руху Навіть Едмундові кроки, здавалося, безгучно ковтав глибокий свіжий сніг. Хлопець підійшов ближче, тоді повернув за ріг, минаючи стіну за стіною, вежу за вежею у пошуках входу. Проте вхід був далі, із протилежного боку, отож Едмундові довелося зробити чималий гак, аби його знайти. Нарешті хлопець напіткав велетенську арку, а в ній важкі залізні ворота. Ворота було відчинено навстіж.
Ледве пересуваючи ноги, Едмунд підібрався до арки і крадькома зазирнув на подвір'я. Та раптом він побачив таке, від чого серце його, здавалося, перестало битися у грудях. Просто на вході, увесь осяяний місячним світлом, застиг величезний лев, готовий ось-ось стрибнути. Едмунда ховала тінь від арки, і він закляк, тремтячи від страху, не важачись ані йти далі, ані накивати п'ятами. Коліна хлопця тряслися і жодна сила зараз не зрушила б його з місця ні на крок. Він простояв так довго, що якби не цокотів зубами від переляку, то неодмінно зацокотів би від холоду. Скільки часу отак минуло, достеменно не скажу, але Едмундові здавалося, що спливла не одна година.