Велика ріка залишилась побіч, бо наші мандрівці рушили ліворуч, на південь, щоб добратися до Камінного Столу. Та якби їм і не треба було повертати, вони все одно не могли іти більше по березі, бо відколи почав танути сніг, ріка розлилася і їхню стежку поглинув стрімкий бурхливий потік жовтої води.
Та ось сонечко стало хилитися до овиду заливаючи увесь обрій червонястою загравою, тіні видовжилися, а квітки замислились, чи не час ото складати пелюстки до сну
— Вже близько, — промовив пан Бобер і повів своїх приятелів угору світлою дібровою, на якій росли поодинокі високі дерева. Стомленим мандрівникам так приємно було ступати по пружному моху, який товстим шаром укривав тут землю. Правда, заки піднялися на пагорок, усі геть засапалися. Люсі навіть сумнівалася, чи зможе здолати той шлях без зупинки, але несподівано вони опинилися на вершині. Й ось що відкрилося їхнім очам.
Мандрівці стояли на відкритій зеленій галяві, а внизу навсібіч розкинувся ліс. Тільки далеко на сході щось мінилось і мерехтіло.
— Дивися! — прошепотів Пітер до Сюзан. — Море!
А посеред відкритої вершини пагорба стояв Камінний Стіл — велика похмура, дуже древня на вигляд плита зі сірого каменю, підтримувана чотирма брилами. Ціла плита була помережана дивними знаками — мабуть, письменами невідомої мови. При спогляданні цих знаків у всіх виникли якісь дивні відчуття. Далі мандрівники зауважили на краю галявини шатро. Зараз, у променях призахідного сонця, воно виглядало просто дивовижно: стіни із жовтого шовку, шнури малинові, кілки зі слонової кістки. Вгорі на щоглі тріпотіло знамено із зображенням червоного геральдичного лева, що звівся на задні лапи. З моря дув свіжий вітерець і приємно овівав їхні розпалені обличчя. Всі ще були звернені до шатра, коли до них долинули звуки музики. Повернувшись праворуч, вони побачили те, заради чого йшли сюди.
Аслан стояв серед великої юрби створінь, що оточили його півмісяцем. Там були духи дерев і духи джерел — дріади та наяди, як ми називаємо їх у нашому світі, — зі струнними інструментами в руках. Це вони грали. Ще там були чотири гігантських кентаври. Вище від пояса вони скидалися на прекрасних суворих велетнів, а нижче — на величезних коней. Там також були єдиноріг, красень-бик із людською головою, пелікан, орел і велетенський пес. Поруч з Асланом стояли два леопарди. Один із них охороняв його корону, а другий — знамено.
А ось Аслан… Ні бобри, ні діти не знали, як із ним поводитися і що говорити при зустрічі. Ті, які ніколи не бували в Нарнії, не можуть навіть собі уявити, що хтось може бути добрим і страшним водночас. Якщо діти колись так думали, то враз позбулись цього враження. Вони відважилися звести очі на Аслана і перед ними промайнула золота іскриста грива та великі шляхетні і врочисті проникливі очі, проте тут же відчули, що не можуть довше витримати його погляд. Трепет охопив їх усіх.
— Підійди-но до нього, — прошепотів пан Бобер.
— Ні, — так само тихо заперечив Пітер, — Ви перший.
— Ні, найперше сини Адамові, а потім звірі, — знову пошепки відповів пан Бобер.
— Сюзан, — тихесенько проказав Пітер, — а може, ти? Панянок завжди пропускають уперед.
— Ні, ти найстарший, — відповіла Сюзан. Що довше вони сперечались, то незручніше себе почували. Нарешті Пітер усвідомив, що перший крок таки доведеться зробити йому. Він вихопив свого меча із піхов, віддав ним честь і квапливо звернувся до друзів:
— Ходіть за мною. Й опануйте себе.
Хлопець ступив кілька кроків назустріч Асланові і вимовив:
— Ми прийшли… Аслане.
— Ласкаво просимо, Пітере, сину Адамів, — відповів Аслан. — Ласкаво просимо, Сюзан та Люсі, доньки Євині. Ласкаво просимо і вас, Бобре з Бобрихою.
Його голос, глибокий і шовковистий, якось умить їх заспокоїв. Тепер вони почувалися легко і спокійно і не відчували жодної незручності, стоячи мовчки перед Асланом.
— Гаразд, а де четвертий? — запитав Аслан.
— Він зрадив їх і перекинувся до Білої Чаклунки, о Аслане, — сказав пан Бобер.
Щось змусило Пітера додати:
— Це частково моя провина, Аслане. Я ставився до нього недобре. Гадаю, це й підштовхнуло його до цього вчинку.
Аслан не сказав нічого, щоб якось виправдати Пітера, але й не ганив його, а лиш незмигно дивився на хлопця своїми величезними очима. Та й справді, що тут іще можна було сказати?