Того дня, десь пополудні, коли стало очевидно, що доброї погоди сподіватися не варто, вони вирішили бавитися в хованки. Сюзан випало жмурити, і як тільки всі розбіглися хто куди, Люсі пішла в ту кімнату, де стояла шафа. Вона не збиралася ховатись у шафі, бо знала, що хіба дасть привід знову обговорювати ту нещасну історію. Проте вона хотіла ще раз туди зазирнути, бо вже почала було сумніватися, чи не наснились їй тоді Нарнія і фавн. Будинок був великий, заплутаний, у ньому містилося повно-повнісько всяких закапелків, то дівчинка й вирішила, що має досить часу, аби заглянути в шафу, а потім сховатися деінде. Та тільки-но вона наблизилась до шафи, як почула чиїсь кроки у коридорі, отож їй випадало хіба швиденько пробратися всередину і причинити за собою дверцята. Люсі все ж залишила маленьку щілинку, бо знала, що дуже нерозумно було б закритися у шафі, навіть якщо та й не чарівна.
Кроки, які вона чула, належали Едмунду. Він увійшов до кімнати саме тоді, коли Люсі причиняла дверцята. Бешкетник побачив це і відразу вирішив також туди залізти — не тому, що шафа здалась йому місцем, придатним для схованки, а тому, що йому хотілося ще раз подражнити Люсі її вигаданою країною. Він відхилив дверцята. Там, як звичайно, висіли шуби, пахло нафталіном, було темно і тихо, але Люсі не було чути. «Вона гадає, що це Сюзан прийшла її шукати, — пробурмотів Едмунд собі під ніс, — і тому забилася аж під стінку, як мишка». Він стрибнув туди і затраснув за собою дверцята, не думаючи, як непередбачливо таке робити, і давай ловити в темноті Люсі. Він сподівався відразу вхопити її і здивувався, чому йому ніяк це не вдається. Тоді вирішив прочинити дверцята, аби впустити трохи світла. Але їх теж годі було знайти! Це вже йому геть не сподобалось, він заметався навсібіч і покликав:
— Люсі! Лю! Де ти? Я знаю, що ти тут.
Жодної відповіді. Едмундові ж здалося, що його голос пролунав якось дивно — не так, як мав би у шафі, а наче на відкритому просторі. Він також несподівано відчув холод, а потім побачив світло.
— Слава Богу, — зітхнув Едмунд, — дверцята самі відхилились.
Він забув про Люсі і рушив на світло, яке, як собі гадав, лилося крізь відчинені дверцята. Проте замість того, щоб знову опинитись у порожній кімнаті, він виявив, що вибирається з-під густих ялиць на галявину посеред лісу.
Під ногами сухо рипів сніг, і гілки на деревах прогнулися під його вагою. Небо вгорі було блідо-голубе, яке буває лише погожого зимового ранку. Просто перед собою між стовбурами дерев Едмунд побачив, як сходить сонце — червоне і дуже ясне. Довкола ж — ні звуку, наче він був єдиною живою істотою у цьому лісі. Між гілок не виглядала жодна пташина, жодна білочка, а скільки сягало око, навсібіч простягався ліс. Едмунд здригнувся.
Тут він згадав, що шукав Люсі. І ще згадав, як діймав її «вигаданою країною», яка, виявляється, зовсім не вигадка. Едмунд подумав, що дівчинка має бути десь неподалік, і закликав:
— Люсі! Люсі! Я також тут. Це Едмунд. Відповіді не було.
«Вона гнівається на мене за те, що я їй наговорив», — подумав Едмунд. І хоча йому не хотілось визнавати, що помилявся, та ще менше він бажав залишатися сам у цьому дивному, холодному та безмовному лісі. Хлопець загукав знову:
— Гей, Лю! Вибач, що я не вірив тобі. Тепер бачу, що твоя правда. Виходь уже. І давай помиримось.
Відповіді, однак, не було.
— Ну геть по-дівчачому, — мовив сам до себе Едмунд. — Сидить десь тут і дметься, а вибачення прийняти не хоче.
Він знову озирнувся довкола і вирішив, що йому зовсім тут не подобається, і майже вирішив повертатись додому, коли почув, як десь далеко в лісі затенькали дзвіночки. Він прислухався: звук щораз наближався. І тут з лісу виринули сани, у які були запряжені два північні олені. Олені мчали дуже швидко.
На зріст вони були як шотландські поні, а хутро мали таке біле, що супроти нього навіть сніг здавався тьмяним. Крислаті роги, вкриті позолотою, коли на них падали сонячні промені, виблискували, мовби охоплені вогнем. Упряж була зроблена із яскраво-червоної шкіри і по всій довжині всіяна дзвіночками. Попереду на санях сидів гладкий гном, десь коло трьох футів на зріст, якби підвівся. Він правив оленями. Гном закутався в хутро білого ведмедя, а на голові мав червоний ковпак із довгою золотою китицею. Довжелезна борода спадала йому на коліна і слугувала замість покривала. А за гномом, на підвищеному сидінні, у санях сиділа ще одна постать, зовсім не схожа на кучера. Це була висока жінка, вища за всіх, кого Едмунд будь-коли бачив. Вона теж по шию закуталась у біле хутро. У правій руці вона тримала довгу позолочену палицю, а на голові мала золоту корону. На білому — не просто блідому, а білому як сніг чи папір, чи цукор-пудра — виду виразно виділялися яскраво-червоні вуста. Це обличчя вражало красою, але було горде, холодне і суворе.