РОЗДІЛ 3. Голден
Після двох діб підвищеної гравітації Голдену боліло все: коліна і спина, шия і голова на ній. Ноги. Бісові ноги. Він походжав біля люку, що вів до кубрику «Лицаря», аж тут Наомі піднімається драбиною з вантажного відсіку. Посміхнулася і жестом показала, що все в порядку.
– Рятувального меха7 принайтовано. Реактор розігріто. Ми готові до вильоту.
– Добре.
– Пілота вже нам дали? – уточнила дівчина.
– Алекс Камаль якраз мав заступати на зміну, отже, він наш. Я б радше волів мати Валька. Йому як пілоту, звісно, до Алекса далеко братися, але він мало розмовляє, а в мене зараз макітра лусне.
– А мені Алекс подобається. Він запальний.
– Я не знаю, що ти маєш на увазі під словом «запальний», але якщо це означає «Алекс», то це мене допікає.
Голден почав підніматися драбиною до ходової рубки і кокпіту. У сяючій чорноті вимкнених панелей керування відображення Наомі посміхнулося у нього за спиною.
Старпом не міг добрати, яким чином жителі Поясу астероїдів, тоненькі, як олівці, так швидко адаптувалися після підвищеної гравітації? Десятиліття практики та планове схрещування, ось як.
У рубці Голден прив’язався до протиперевантажувального крісла біля командної консолі і матеріал крісла прилаштувався до обрисів його тіла. Під половинним прискоренням, яке тримала Аде для маневру зближення, Джим тихенько застогнав.
Металеві і пластикові перемикачі, створені протистояти високому перевантаженню та сотням років експлуатації, клацали з різким, гострим звуком. «Лицар» відповідав мережею мерехтливих індикаторів та ледь чутним гулом. За хвилину Джим відволікся на ріденьку чорняву чуприну Алекса Камаля, за тою послідувало кругле енергійне обличчя, темно-коричневий колір якого не змогли відбілити навіть роки, проведені на борту суден. Будовою марсіянин був кремезніший за астероїдян та стрункіший порівняно з землянами. Льотний комбінезон прилягав до талії, яка трошки розрослась з тих пір, як пілот закинув регулярні тренування марсіянського космічного флоту.
– Як сам, старпоме? – награно протягнув він. Стародавня говірка дикого Заходу, притаманна жителям долини Маринера, чіпляла Джима за живе. Вже сотні років на Землі не існувало ковбоїв, на Марсі не було й стяжки трави поза атмосферними куполами, а коней – поза зоопарками. Долину Марінера, власне, заселили вихідці зі східної Індії, Китаю та лише дрібка техасців. Та їх протяжна балачка виявилась вельми заразною. Теперки усі там так і розмовляли.
– Як наш бойовий кінь?
– Чотенько. Нам треба план польоту скласти. Аде приведе нас до відносної зупинки хвилин за… – Камаль кинув оком на таймер, – сорок. Отже, варто поспішати.
– Я хочу вилетіти, зробити справу та привести «Кента» на Цереру ще до того, як він проіржавіє.
– Прийнято, – Алекс підтвердив отримання наказу і піднявся в кабіну.
У вусі старпома тренькнуло, і голос Наомі повідомив, що Амос і Шед вже на борту і всі готові.
– Дякую, чекаємо лише на Алексів польотний план.
Команда була мінімально-необхідною: за командира Голден, Алекс відвезе їх туди й назад, Шед – на випадок якщо буде кого лікувати, а Амос з Наомі підбиратимуть придатні рештки корабля, якщо рятувати буде нікого.
Досить скоро Алекс викликав:
– Чотири години польоту «чайником», використаємо 30% реактивної маси з повних баків. Повний час місії 11 годин.
– Прийнято, дякую Алекс, – відповів Голден. «Чайником» – по-флотськи звався такий режим польоту, при якому використовувалися лише маневрові двигуни, що випускали з дюз надкритично перегріту водяну пару. Термоядерний двигун використовувати так близько від «Кентербері» було небезпечно, та й загалом неефективно на таких відстанях.
– Роблю запит на вихід з конюшні, – Джим повідомив команду по системі гучного зв’язку і перемкнувся на зовнішній канал: – Тут Голден. «Лицар» готовий до польоту.
– Добре, Джиме, вперед, – Макдовел віддав наказ. – Аде нас зараз зупинить. Будьте там обережними, хлоп’ята. Шаттл річ коштовна, та й Наомі я завжди цінував.