– Хтось заглушив реактор по всім правилам, – нарешті резюмував Амос. – Його було не вимкнуто аварійно, а зупинено. Я не зміг побачити ушкоджень. В цьому немає сенсу. Якщо усі загинули під час атаки, то хто його заглушив? Якщо це були пірати, чому не прихопили судно? Воно придатне для використання.
– Спочатку відкрили усі гермодвері, а лише тоді відімкнули напругу. Випустили повітря. Б’юся об заклад, вони хотіли впевнитися, що ніхто не заховався, – продовжив його думку Голден. – Окей, повертаємося в ходову і спробуємо зламати комп’ютер. Можливо, він нам розповість, що сталося.
Вони попливли назад вздовж драбини до містка. Він теж був неушкодженим та пустим. Відсутність тіл почала турбувати Голдена більше, аніж присутність. Він підплив до консолі головного комп’ютера і натиснув пару кнопок, аби перевірити, чи той ще працюватиме від аварійного живлення. Ніт.
– Амосе, виріж комп’ютер. Ми прихопимо його з собою. Я перевірю зв’язок, щоб знайти той маяк.
Механік перемістився до консолі та почав діставати інструменти, приліплюючи їх до переборки. Працюючи, чолов’яга бурмотав щось лайливе. Бурмотіння теє ні на грам не було схоже на наспівування Наомі, тому Голден вимкнув Амосів канал і зайнявся станцією зв’язку. У ній було не більше життя, аніж у решті судна. Та маяк він знайшов. Його ніхто не вмикав. Щось інше кликало на допомогу. Ось тут, під робочим столом зв’язківця. Невелика коробочка не була ні до чого під’єднана взагалі. Його серце завмерло. Викликав Амоса: «Це схоже на бомбу?» Амос мовчав. Тоді Голден увімкнув радіо.
– Амосе, це тобі схоже на бомбу? – і вказав на коробочку на палубі.
Чолов’яга полишив роботу з комп'ютером та підплив подивитися. Потім узяв її в руки. Голденові аж подих перехопило:
– Ні, це ж передавач. Поглянь-но. – Підняв пристрій до Джимового шолома. – До нього просто примотана батарейка. Що ж воно тут робить?
– Це той маяк, який нас сюди привів. Боже. Корабельний маяк навіть ніколи не вмикався. Хтось сфальшував його з цього передавача, – Голден мовив, воюючи з панікою.
– Чому вони це зробили, старпоме? В цьому тупо нема смислу.
– Смисл буде, якщо є щось, що відрізняє цей передавач від стандартного.
– Типу?
– Типу якщо він мав передати ще один сигнал, коли його хтось знайде, – мовив Джим, потім перемкнув зв’язок на загальний канал: – Отже, хлопці і дівчата, ми знайшли дещо дивне, тож забираймося. Будьте дуже уважними коли...
Його радіо пікнуло, вмикаючи зовнішній канал, і голос Макдовела залунав у шоломі:
– Джиме? Схоже, ми маємо проблеми.
РОЗДІЛ 4. Міллер
Міллер з’їв майже половину вечері, коли система зв’язку в його помешканні цвірінькнула. Відправник «Синя жаба» – портовий бар і кейтерінг, що рекламував себе серед більш ніж мільйона постійних мешканців Церери як майже точна копія відомого бару в Мумбаї, лише з легальними повіями та легальними наркотиками. Міллер набрав повну виделку грибкових бобів з гідропонним рисом і схилявся до того, аби прийняти дзвінок:
Тре глянути хто там наярює, подумав він.
– Що? – запитав детектив. Екран розгорнувся.
Гасіні – помічник менеджера, темношкірий чоловік з очима кольору льоду. Ледь помітна посмішка на обличчі була результатом защемлення нерву. Свого часу Міллер простягнув чолов’язі руку допомоги, коли той пригрів неліцензійну шльондру.
– Твій напараник знову тут, – мовив помічник, перекрикуючи ритм і стогони музики у стилі бангра, – я вважаю, що в нього була кепська ніч. Мені його обслуговувати?
– Так, – дозволив Міллер, – зроби його щасливим хвилин на двадцять.
– Він не хоче, аби його робили щасливим. Він дуже хоче, аби його зробили нещасним.
– Заховай його якось, я вже йду.
Гасіні кивнув, посміхаючись своєю зламаною посмішкою, та розірвав зв'язок. Міллер поглянув на недоїдки, зітхнув та викинув рештки у смітник. Він потягнувся було за чистою сорочкою, але зупинив рух на пів дорозі. У «Синій жабі» завжди було спекотніше, аніж йому подобалось, отже, піджак не пасуватиме. Тому він прилаштував свій компактний пластиковий пістоль у кобуру на гомілці. Діставати не так швидко, як під рукою, але якщо до цього дійде, то він програв у будь-якому випадку.
Церера вночі нічим не відрізнялась від Церери вдень. Коли станція тільки-но запрацювала, світло приглушали та робили яскравішим у звичному 24-годинному стилі, що мавпував обертання Землі. Так погралися чотири місяці, аж поки консул не скасував це. Якби детектив був при виконанні, то проїхався б електричним візком по широким тунелям аж до портових рівнів. Він вже майже спокусився, попри те що був не на чергуванні, але якесь глибочезне упередження зупинило його. Якщо він візьме візка, то поїде як коп. Отже, громадський транспорт підійде ідеально.