Він чекав. Годинник відміряв час до зіткнення. Тут прозвучав голос Наомі:
– Канал піднято.
Джим почув по обом каналам різні інтершуми.
– Бекко, це Джим. З нами Наомі. Скажи, чим ми можемо зарадити. Наомі вела мову про техніки заглушки.
– Я роблю все, що знаю, – відповіла Бекка неймовірно спокійним голосом. Вони нас тримають лазером наведення. Я транслюю перешкоди, але їхнє лайно насправді дуже, дуже потужне. Якби ми були ближче, то їхні лазери вже б пропалили нам борт.
Наомі приєдналася до розмови: як щодо фізичних завад? Можеш чимось посніжити? Поки жінки радилися, Голден створив канал до Аде:
– Агов, це Джим. Поки що Алекс розмірковує над прискоренням, щоби ми встигли до того…
– До того поки ракети не перетворять нас на літаючу цеглину? Непогана ідея. Потрапити в полон до піратів – це те, що ти ніяк не міг би пропустити, – Голдену почув страх, захований за кепкуванням.
– Аде, будь-ласка... я хочу дещо сказати.
Тут голос Наомі на іншому каналі запитав:
– Джиме, а як ти вважаєш?
Старпом вилаявся. Подумки: «Вони говорили про прикриття».
– Ох, про що саме? – запитав Голден вголос.
– Використати «Лицаря», аби відволікти тії ракети.
– А ми можемо це зробити?
– Ти взагалі слухав нас?
– Ох… тут дещо сталося, мав відволіктися на хвильку. Повторіть.
– Ми спробуємо підлаштувати частоти відбиття лазерів наведення та випромінюватимемо його нашою комунікаційною решіткою. Можливо, торпеди подумають, що насправді ми є ціллю, – переповіла Наомі тоном, яким повторюють прості речі малим дітям.
– І тоді вони нас знищать?
– Я думаю, що ми можемо втекти, відволікаючи торпеди. А коли відійдемо подалі, геть від «Кента», то просто вимкнемо передавач і заховаємося в астероїдах.
– Не спрацює, – видихнув Голден. – Лазерне відбиття вони використовують як головне при супроводженні, але вони ще й візуально захоплюють ціль через телескоп. З першого погляду торпеди зрозуміють, що ми не їхня ціль.
– Ну ми хоча б спробуємо?
– Навіть якщо нам це вдасться, то заряди, які можуть знищити «Кент», залишать від нас брудну пляму у вакуумі.
– Ну добре, – не здавалася Наомі, – що ще у нас є?
– Нічого. Розумники з військових лабораторій вже продумали геть усе, що ми можемо зімпровізувати за ці 8 хвилин, – пробурмотів старпом. Сказати це вголос означало прийняти самому.
– То що ми тут робимо, Джиме? – запитала інженер.
– Сім хвилин, – голос Беки залишався на диво спокійним.
– Ми йдемо туди, – нарешті вирішив Голден, – можливо, ми підберемо когось після зіткнення. Допоможемо розбиратися з пошкодженнями. Алексе, новий курс готовий?
– Прийнято, старший помічнику. Серйозне прискорення, а потім політ за інерцією. Кутовий підхід розраховано так, аби дюзами не пропалити діру в «Кенті». Час для рок-н-ролу? – відповів Алекс.
– Так. Наомі, екіпаж має бути пристебнутим на випадок великого g, – мовив Джим і, відкривши канал до Макдовела: – Капітане, ми йдемо так швидко, як можемо. Намагайтеся вижити, а «Лицар» підбере потерпілих та допоможе з ремонтом.
– Прийнято, – відповів кеп і розірвав зв’язок.
Голден знову викликав Аде:
– Ми йдемо на прискоренні, тому я не зможу говорити. Але залиш зв’язок увімкнутим, добре? Холєра ясная, просто бурмочи щось. Бурмотіння буде досить. Я просто дуже хочу чути, що ти в порядку.
– Добре, Джиме, – відповіла Аде та й по тому замовкла, проте канал не вимкнула. Він міг чути її дихання.
Алекс почав відлік на загальному каналі. Голден перевірив ремені і натиснув кнопку введення «соку». Тузень голок уп’явся в його тіло позаду через мембрани у скафандрі. Серце здригнулося, а мозок стиснуло хімією, немов залізними ланцюгами. По хребту пішов смертельний холод, обличчя запекло, неначе від радіаційного опіку. Він стукнув кулаком по підлокітнику крісла, бо ненавидів цей момент. Але далі буде гірше. На загальному каналі пілот охнув, коли голки ввели «сік». На нижніх палубах хімія теж була введена екіпажу, аби вони не померли від прискорення, та до неї додано заспокійливе, щоби легше було зносити політ. Алекс вимовив: «Один», і Джим став важити півтони. Нерви в очних западинах почали боліти від збільшеної ваги очних яблук. Тестикули зіткнулися зі стегнами. Він намагався не ковтнути власний язик. Судно навколо нього стогнало та скрипіло. На нижніх палубах щось незрозуміло бахнуло, проте жодного червоного вогника на пульті не загорілося. Двигун шаттла міг розвинути значне прискорення ціною величезного поглинання пального. Але якщо вони могли врятувати «Кентербері», то це не грало жодної ролі.