Крізь гупання крові у вухах він міг чути дихання Аде та клацання клавіш на клавіатурі. Джим волів би заснути під ці звуки, та «сік» нутрував у його крові. Таким бадьорим він не був ще ніколи.
– Так, сер, – відповіла жінка в мікрофон. Лише за секунду Голден зметикував, що то вона відповідала капітанові, і тут-таки додав гучності, аби почути слова Макдовела: «…головний двигун увімкнути. Повна потужність».
– Ми завантажені повністю, сер. Якщо ми дамо таке прискорення, то двигун просто зірве з кріплень, – відповіла Аде.
Макдовел мусів просити її запустити епштейна:
– Містер Такунбо, – мовив той, – у нас… чотири хвилини. Якщо ви зламаєте двигун, я вас ні в чому не звинувачуватиму.
– Так, сер. Вмикаємо головний двигун. Виходимо на повне прискорення, – на задньому плані Голден почув сирени попередження про велике прискорення. Голосне клацання: Аде пристебнулася до крісла.
– Головний увімкнеться на три, два, один… Виконано.
«Кентербері» заревів ТАК, що Голден мусів прикрутити гучність. Ревіло і стогнало декілька секунд, а потім щось з чимось стикнулося з дрижанням. Джим, борючись зі сліпотою через прискорення, перемкнув канал на зовнішній огляд: «Кент» виглядав цілим.
– Аде, що це з біса було? – запитав капітан, язик у нього ледве рухався.
– Двигун виламав опори. Головний вимкнуто, сер, – відповіла Аде, але фразу «Сталося саме так, як я і казала» не вимовила.
– Що ми виграли? – запитав Макдовел.
– Небагато. Торпеди ідуть 40 км за секунду і прискорюються. У нас лишилися тільки маневрові прискорювачі.
– Курва, – відповів кеп.
– Вони вдарять по нас, сер.
– Джиме, – голос Макдовела пролунав дуже голосно на загальному каналі, – нас підіб’ють, і з цим нічого не поробиш. Клікни двічі для підтвердження.
Джим двічі натиснув кнопку мікрофона.
– Окей, тепер нам варто подумати про виживання після удару. Якщо вони скалічать нас перед абордажем, то виб’ють двигуни та комунікаційну решітку. Бекка передає сигнал SOS, як тільки ми намацали ті торпеди, але я хочу, аби ти продовжив, коли ми замовкнемо. Якщо вони зрозуміють, що ти поряд, то навряд чи стануть викидати нас через шлюз. Ну, ти в курсі, свідки, – Макдовел закінчив довгу тираду. Джим знову двічі клікнув.
– Розвертайся, Джиме, ховайся в астероїдах та клич на допомогу. Це наказ.
Джим двічі клікнув та просигналив Алексу про зупинку. Враз гігантський вантаж зник з його грудей і настала невагомість. Миттєвий перехід змусив би його проблюватися, якби у «соку» не було протинудотного комопонента.
– Що сталося? – перепитав Алекс.
– Нове завдання, – відповів Джим, клацаючи зубами через «сік», – ми кличемо на допомогу і ведемо перемовини про звільнення заручників, коли поганці захоплять «Кент». Мчимо назад до астероїда, якщо вже він єдиний, за яким ми можемо сховатися.
– Зрозуміло, бос, – відповів пілот і додав стиха: – Я ладен вбити за парочку ракет або за гарненький вбудований у кіль рейкотрон.
– Я почув тебе.
– Розбудити діточок з нижньої палуби?
– Ні, нехай сплять.
– Прийнято, – відповів Камаль і відключився.
До того як мало початися прискорення, Джим увімкнув сигнал SOS. Канал до Аде залишався відкритим і, позаяк капітан відключився, дихання жінки знову було чути. Звук знову було увімкнуто наповну, і Голден відкинувся на прив’язі, очікуючи на удар прискорення. Алекс не розчарував.
– Одна хвилина.
Голос Аде був настільки гучний, що навіть спотворювався у динаміках скафандра. Та Голден не зменшував гучності. Голос дівчини надзвичайно спокійно рахував час до зіткнення.
– Тридцять секунд.
Джим відчайдушно волів сказати щось втішне, аби зробити смішним і неправдивим освідчення в коханні. Та гігант, що сидів у нього на грудях, лише реготав у відповідь своїми термоядерними дюзами.
– Десять секунд.
– Приготуватися до вимкнення реактора. Прикинемося мертвими після атаки, і вони не стануть стріляти ще раз, якщо ми не будемо ласим шматочком, – наказав Макдовел.
– П’ять, – мовила Аде.
– Чотири.
– Три.
– Дві.
– Одна.
«Кентербері» здригнувся, і монітор побілів. Аде спробувала вдихнути, але тут зв’язок обірвався. Свист статики майже розірвав Джимові перепонки, і той прикрутив звук. Тоді викликав Алекса. Раптом прискорення знизилось до притомних 2 g, а сенсори сплахнули перевантаженням. Через крихітне вічко в шлюзі лилося засліплююче світло. Джим закричав:
– Доповідай, Алекс, доповідай! Що сталося?
– Боже милий. Вони використали ядерні боєголовки. Вони підірвали «Кент» ядерними бомбами, – тихо й ошелешено доповів пілот.