– Сука ти пользована, – Голий Торс кинув астероїдянським покручем, ступаючи наперед.
Мене другий раз обізвали сукою, подумав Міллер і наказав у мікрофон:
– Прострели йому коліно.
За мить з нижньої кінцівки голоторсого виросли дві нитки руди і той упав, голосно скавулячи. Міллер пройшов повз тіло в корчах і зупинився перед натовпом.
– Ви отримували накази від цього pendejo9? – запитав детектив. – Слухайте мене, ми всі знаємо, що насувається. Знаємо увесь цей чьос. Вони йобнули по tu aqua10, і ми всі знаємо, що робити. Геть зі шлюзу, ілі как?
На обличчях людей раптовий переляк від снайперів змінився на ніяковість. Він тиснув, не даючи часу оговтатись. Змінив суржик бідняцьких районів на мову освічених, мову влади.
– Ви знаєте, чого бажає Марс? Вони бажають, аби ви це й робили. Вони каламутять воду, аби зробити з усіх тут купку психопатів, які розгромили власну станцію. Вони хочуть сказати собі, що ми такі ж, як і вони. Ну то ми ні. Ми белтери, і самі дамо собі раду.
Потім звернувся до чоловіка з першого ряду, чималого, але не такого качка, як Голий Торс. Він мав розрізане коло знаку АЗП на рукаві.
– Ти, – мовив детектив, – ти хочеш битися за Пояс?
– Да, – відповів той.
– Впевнений, що так воно і є. Він теж хотів, – Міллер пальцем показав на пораненого. – Але тепер він каліка і сяде за вбивство. Тож одного ми вже втратили. Бачите? Вони цькують нас один проти одного. Не даваймо ж їм такого робити. Кожного з вас я маю поранити або заарештувати – і це втрати лише за один день. Щось будеʹ. Але не сьогодні. Зрозуміли?
Чоловік з АЗП насупився. Натовп відступив від нього, звільнивши простір. Міллер сприйняв це як знак підтримки. Він поворухнувся. Чолов’яга з патчем АЗП озвався:
– День настане, братішка. На чиєму боці будеш ти?
Тон був загрозливий, але без тиску. Міллер повільно видихнув. Все скінчилося.
– Завжди на боці ангелів, – відповів офіцер. – Чому б вам усім не повернутися до роботи? Цирк закінчився, а ми усі маємо купу справ.
Момент змінено, натовп руйнувався. Один, за ним ще двоє, а потім ціла група відкололися. П’ять хвилин після прибуття загону – а на ознаку того, що тут сталося, лишився Голий Торс у калюжі крові та рана на вусі Міллера і тіло людини, яку забили до смерті, поки натовп у п’ять десятків голів стояв і спостерігав. Невисокої жінки у льотному костюмі марсіянської транспортної компанії.
Лише одна смерть. Непогана ніч виходить, розмірковував детектив.
Міллер підійшов до пораненого, АЗПшне тату якого було заляпане червоним, і став біля нього на коліно:
– Друже, ти арештований за вбивство тої оно жінки, ким би вона не була. Ти не зобов’язаний брати участь у допиті без присутності адвоката або представника профспілки. Рипнешся – і опинишся в космосі без скафандра. Ми зрозуміли одне одного?
Погляд чолов’яги красномовно казав «Так».
РОЗДІЛ 7. Голден
Голден міг пити каву при половинній силі тяжіння. Просто сидіти, тримаючи чашку під носом, і дозволити підніматися аромату. Сьорбати помалу, аби не попекти язика. При мікрогравітації не сильно-то й вип’єш кави, але вже при половині g все відбувається так як треба. Отже, він сидів у тихому, маленькому камбузі «Лицаря» і що є сил намагався думати про каву та гравітацію. Навіть балакучий Алекс мовчав. Амос поклав свою велику рушницю на стіл і втупився в неї з лякаючою сконцентрованістю. Шед заснув. Наомі сиділа навпроти, ковтала чай і позирала на настінний монітор. На нього було виведено керування.
Поки він зосереджувався на каві, міг не думати про Аде, яка зробила один переляканий подих, а потім перетворилася на мерехтливу хмару пари.
Алекс зруйнував момент наступними словами:
– Нам би варто вирішити, куди йти.
Голден кивнув, зробив ковток кави і склепив повіки. Мускули нили, мов усі жили йому повиривано. Периферія зору була поцяцькована плямами уявного світла. Йому бажалося насолодитися останніми хвилинами перед болем післясокових відхідняків, які вже почали його ковбасити.
– Він має рацію, Джиме, – підтримала пілота інженер, – ми не можемо до віку літати по колу на половині прискорення.
Голден не відкрив очей. Темнота під повіками була яскравою, активною і викликала легку нудоту.
– Та ми й не чекатимемо до віку, – нарешті відповів Джим, – ми чекаємо 50 хвилин на виклик станції Сатурн, що далі робити з їхнім бортом. «Лицар» лишається власністю «П’юр енд Клін», ми лишаємось працівниками компанії. Ви просили покликати на допомогу, я покликав на допомогу. Ну ось тепер лишається дочекатися, що з цього вийде.