– Шефе, то може, нам іти до Сатурна? – запитав Амос у Наомі. Пілот фиркнув.
– Тільки не на «Лицаревому» двигуні. Навіть якби ми мали паливо для такої подорожі, якого ми не маємо, я не хочу сидіти у цій бляшанці наступні три місяці, – відповів Алекс. – Ніт, якщо ми йдемо кудись, то це має бути Пояс чи Юпітер. Ми наразі однаково близькі до обох.
– Я голосую за курс на Цереру, – мовила Наомі. «ПіК» має там офіс. А на Юпітерському комплексі ми нікого не знаємо.
Голден, не розплющуючи очей, похитав головою з боку в бік.
– Ні, ми чекаємо, коли вони нас викличуть.
Наомі видала щось сердите. Смішно, подумав він, як можна визначити чужий голос по найменшим звукам. Кашель або дихання. Або маленький видих перед її смертю.
Голден сів і відкрив очі. Руки майже трусилися; він акуратно поставив чашку на стіл.
– Я не бажав би летіти проти Сонця до Церери, бо в цей бік пішли торпедоносці, і твоя ідея про переслідування була слушною, Наомі. Я не бажав би летіти і в бік Юпітера, бо палива у нас стане лише в один бік, а коли ми хоч трохи підемо тим курсом, то повернутися вже не зможемо. Тож сидимо тут, п’ємо каву, бо я маю прийняти рішення, а «ПіК» має сказати щось про це рішення. Так що чекаємо відповіді, і тоді я вирішуватиму.
Джим піднявся повільно, акуратно і посунув до сходів.
– Я на пару хвилин відключуся, мо, погані думки відійдуть. Якщо «ПіК» викличе, дайте знати.
***
Голден ковтнув гіркі, з післясмаком пліснявого хліба, снодійні пігулки, але ще не спав. Ще і ще Макдовел клав руку йому на плече і звав Джимом. Бекка реготала і лаялася, мов боцман. Камерон вихвалявся своєю вправністю на льоду.
Аде видихнула.
***
Джим ходив у рейс Церера–Сатурн дев’ять разів. Два кола за рік, майже п’ять років поспіль. Більша частина екіпажу теж бувала там. Робота на «Кенті», може, й була відстійною, але це теж значило, що гірше вже нема куди йти. Люди лишалися і робили судно своєю домівкою. Після майже постійних службових переводів на різні борти він оцінив стабільність і теж почав вважати «Кент» домівкою. Макдовел щось нерозбірливо мовив. «Кентербері» двигтів, наче при серйозному прискоренні. Аде посміхалася та підморгувала йому. Найболючіша за всю історію судома ноги скрутила усі м’язи тіла. Голден сильно прикусив загубника, аби не заволати. Біль приніс забуття, і воно було майже полегшенням. Свідомість відключилась, відкинута потребами тіла. На щастя чи ні, таблетки подіяли. М’язи розслабились, нерви перестали зудіти. Свідомість поверталася неохоче, як школяр. Щелепа заболіла, довелося виплюнути загубник. На ньому лишилися відбитки зубів. При слабенькому синьому світлі кабіни він розмірковував про людину, яка виконала наказ знищити цивільний корабель. Він дещо робив на службі, дещо, від чого не міг спати ночами. Він виконував накази, з якими був категорично не згідний. Але навести приціл на цивільне судно з п’ятьма десятками людей на борту і натиснути кнопку, яка випустить шість ядерних боєголовок? Він би відмовився. Якби командир наполягав, то він би повідомив про незаконний наказ та вимагав, щоби старпом узяв під командування корабель та заарештував капітана. Вони мали б його застрелити, аби викинути з бойової рубки.
Проте йому були відомі люди, які наказ виконали б. Він казав собі, що то є соціопати і тварини, не кращі за піратів, які беруть судна на абордаж, розбирають двигун і забирають твоє повітря. Вони не є людьми. Навіть якщо це пещена ним ненависть та наркотична лють дарували нігілістичну розраду, він не міг повірити, що стріляли ідіоти. Це йому все ще свербіло. Чому? Кому який профіт від знищення льодовоза? Хто заплатить? Хтось врешті-решт завжди має платити. Я тебе знайду. Я тебе знайду і вб’ю. Але перед цим ти муситимеш усе пояснити.
Друга хвиля хімії влилась у його кровоток. Він був гарячим і липким, судини наче наповнені сиропом. За мить до того як таблетки його вирубили, Аде посміхнулася йому і підморгнула. І розвіялась, як пил.
Комунікатор біпнув, і голос Наомі сказв:
– Джиме, нарешті надійшла відповідь «ПіК». Переслати тобі?
Голден крізь силу намагався второпати сенс слів. Моргнув. Щось не так з його каютою, з його судном. Поволі все пригадалось.
– Джиме?
– Ні. Я хочу переглянути з тобою в рубці. Надовго мене вирубило?
– Три години.
– Боже. Вони витратили свій солоденький час, відповідаючи нам, еге ж?
Голден викотився з крісла і витер очі. Він плакав уві сні. Почав заспокоювати себе, що це наслідки «соку». Тіло боліло аж до хрящів включно.
«Чим же ви займалися три години, до того як відповіли нам?» – все ще цікавився.
Наомі чекала його біля системи зв’язку, на екрані якої на півслові застигло знайоме чоловіче обличчя.