Джим було відкрив рота, але, не знайшовши що відповісти, закрив його назад.
– У нас є оцтовий крем, – голос лікаря підвищено бринів, – але немає знеболюючого. Як вважаєш, що нам більш потрібне на рятувному шаттлі? Якби ми знайшли когось на тому зламку із запущеними ГБ, то були б готові. Зламана кістка? Тобі не пощастило. Просто доведеться потерпіти.
– Слухай, Шеде, – Голден намагався перебити.
– А сюди-но глянь. Немає препаратів для прискорення коагуляції. Якого біса? Типу взагалі без шансу, що хтось при рятівній операції отримає кровотечу. Та ну! Я веду до того, що в нас чотири випадки сифілісу зара на «Кенті». Найдавніша хвороба, згідно підручників, а ми все ще не можемо йому зарадити. Я казав хлопцям, хвойди на станції Сатурна перетовкли кожен льодовоз, що туди заходить регулярно, так що користуйтесь гумою. Та чи вони слухали? Ага, зараз осьо. Отже, ми тут із сифілісом, а ципрофлоксацина зась.
Голден відчув, як його щелепа відпадає, схопився за одвірок і посунувся в кімнату.
– Усі на «Кенті» мертві. – Кожне слово Голден намагався робити зрозумілим, сильним і брутальним. – Усі мертві. Ніхто не потребує антибіотиків. Ніхто не потребує мазі від бородавок.
Шед припинив говорити, і з нього вийшло все повітря, наче його живіт хто проколов. Він зачинив усі шафки на складі і точними мікрорухами вимкнув екран з переліком препаратів.
– Я знаю, – нарешті відповів лікар тихим голосом, – я не дурний. Мені лише треба трошки часу.
– Усім треба. Та ми застрягли в цій бляшанці разом. Буду чесним: я спустився сюди, тому що Наомі за тебе хвилюється, але як я вже тут, то знай: в тебе клямка впала. Та нічого, бо я капітан і це моя робота. Але я не повинен допустити, аби через тебе впала клямка в Алекса чи Амоса. За десять днів нас підбере марсіянський лінкор, а це лякає і без з’їхавшого з котушок лікаря.
– Я не лікар, я просто технар, – відповів Шед стиха.
– Ти НАШ лікар, окей? Для нас чотирьох на цьому судні ти наш лікар. Якщо в Алекса почнеться посттравматичний синдром і потрібні будуть ліки, аби тримати його вкупі, то він звернеться до тебе. А якщо ти тут триндітимеш про бородавки, то він розвернеться і, повернувшись до кабіни, буде дуже кепсько виконувати обовязки пілота. Хочеш поплакати? Роби це разом з нами. Ми сядемо на камбузі, нап’ємося і ревтимемо, як діти. Але робитимемо це разом і в безпечному місці. Більш тут унизу не ховайся.
Лікар кивнув:
– Ми можемо це зробити?
– Зробити що? – перепитав капітан.
– Налигатися та плакати як діти?
– З біса, так! Це в офіційному розкладі на цю ніч. Доповісте про прибуття на камбуз о 20.00, містере Гарві. Принесіть чашку.
Шед почав було відповідати, але тут ожила загальна трансляційна система, і Наомі звернулася до капітана:
– Джиме, повертайся до рубки.
Той на хвильку поклав руку на Шедове плече, а потім пішов.
У рубці Наомі знову мала на екрані комунікаційне вікно і стиха спілкувалася з Алексом. Той кивав і знизував плечима. Тепер на її екрані з’явилася мапа.
– Що сталося?
– У нас повідомлення по вузькому променю, Джиме. Промінь зафіксовано і передача почалася лише пару хвилин назад, – доповіла жінка.
– З «Доннаджера»?
Марсіянський лінкор був єдиний, на погляд капітана, в радіусі дії чиїх комунікаціних лазерів вони знаходились.
– Ні, з Поясу, – відповіла старпом. – Але не з Церери, Ероса чи Палласа. З жодної з великих станцій.
Вказуючи на маленьку точку на екрані, Наомі продовжила:
– Сигнал надійшов звідси.
– Це пустий простір.
– Аж ніяк. Алекс перевірив. У цій точці наявний великий будівельний проект «Тихо». Деталей замало, але відбиття радару досить сильне.
– Хтось має комунікаційну систему, яка дозволяє направити точку розміром з твій анус за більше ніж 3 астрономічні одиниці на нас, – поділився своїми враженнями Алекс.
– Так, це вражає. Що нам повідомила точка розміром з анус? – запитав Джим.
– Ти ніколи не повіриш у це, – мовила Наомі і запустила відтворення.
На екрані з’явився темношкірий чоловік з важкими вилицями землянина. Сиве волосся, на шиї вузлуваті м’язи. Він посміхнувся і сказав:
– Вітю, Джеймсе Голдене. Моє ім’я Фред Джонсон.
Голден натиснув на паузу.
– Десь я його бачив. Пошукай у бортовій базі даних це ім’я.
Наомі не поворухнулась. Лиши дивилася на нього з непорозумінням на обличчі.
– Що?
– Це Фредерік Джонсон, – відповіла вона.
– І що?
– Полковник Фредерік Люций Джонсон.