– Поясніть «наче нас доганяють чорти».
– Ну, усі мають лягти в протиперевантажувальні крісла.
– Ну звісно, усі мають, – капітан пошкріб розкуйводжену бороду. – Пару мільйонів баксів – і то якщо буде трафунок – коштуватиме відновлення корпусу, коли по ньому безсумнівно гупне льодом. Голдене, я роблюся застарим для цього. Їй-бо.
– Атож, сер, так і є. Ваше крісло мені завжди подобалося, – пошуткував старпом. Макдовел скривився і тицьнув першому заступнику непристойний жест. Ребека загиготіла. Капітан повернувся до неї і наказав:
– Надішліть повідомлення на маяк, що ми йдемо до них, і повідомте Цереру про наше запізнення. Голдене, як справи з «Лицарем»?
– Поки не матимемо запчастин, до атмосфери йому зась. Але п’ятдесят тисяч у вакуумі йому як два пальці.
– Впевнений?
– Наомі так каже. Отже, це правда.
Капітан підвівся, витягнувшись на свої два з чвертю метри, стрункіший за земного підлітка. Для цієї немолодої людини, що ніколи не ступала ногою на дно колодязя гравітації3, два дні тяжкого прискорення видалися б за пекло. Старпом відчув укол приязні до командира корабля, яку він, власне, ніколи б не висловив, аби не збивати з пантелику кепа.
– Ось що, Джиме, – Макдовел понизив голос так, аби тільки той його і чув. – Нам приписано зупинитися і спробувати, але ми не маємо сходити з нашого курсу. Якщо ти розумієш, до чого я кажу.
– Ну, ми й так вже зупиняємося, – мовив старпом, і капітан махнув у повітрі тонкою, мов павуча нога, рукою. Цей жест, один з астероїдянських, мав бути помітним навіть при вдягненому скафандрі.
– Я не можу уникнути цього, – вів далі Макдовел, – проте якщо там нема нічого зламаного, не будь героєм. Бери ноги за пояс і забирайся домів.
– І залишити їх наступному судну, що проходитиме повз?
– І триматися у безпеці. Це наказ. Зрозуміло?
– Зрозуміло.
Поки капітан вмикав корабельні гучномовці і пояснював команді ситуацію, Голден уявив хор стогону, який би було чутно навіть через палуби.
– Отже, – старпом повернувся до Бекки, – що то за зламок?
– Легкий ваговоз Марсіянської реєстрації. Порт приписки Ерос. Зветься «Скопулі».
РОЗДІЛ 2. Міллер
Детектив Міллер умостився в кріслі зі спіненого матеріалу і підбадьорливо посміхнувся дівчині, намагаючись дати лад її заплутаній оповіді.
– А тоді БАБАХ! Повна хата батярів, крик, гам, – белькотіла дівка, вимахуючи руками. – Ну чисто танці якісь. Тіко Бумі типу не розумів нічого. Поняв, кве4?
Гейвлок, що стояв під дверима, двічі кліпнув, широке його обличчя тіпалося від нетерплячки. Саме через це йому ніколи не стати старшим детективом. І в покер він завжди пролітає.
Міллер у покері був мастаком.
– Типу абсолютно, – відповів той говіркою жителів нижніх тунелів і повторив рукою жест дівчини. – Бумі завтикав, пропустив подачу.
– Пропустив довбану подачу, точня-а-а-ак, – наспівом закінчила дівчина. Міллер кивнув, і жертва відповіла, мов птаха у весільному танку, теж кивком.
Орендована трикімнатна діра з кремовими, поцяцькованими чорним стінами – ванна кімната, кухня, вітальня. Опори розкладного ліжка стільки разів лагодилися, що вже більше не складалися. Місце було біля центру обертання Церери, тож сили тяжіння і доцентрова були мінімальними. Повітря через старі протеїнові дріжджі та гриби тхнуло брагою. Місцева їжа. Отже, хто б не стрибав на дівці так, що аж ліжко зламав, заплатив настільки мало, що і на пристойний обід не стане. Чи заплатив, та вона спустила все на героїн, пляшку чи інші кайфи. У будь-якому випадку, її власна справа.
– Далі, кве.
– Бумі звалив, як при розгерметизації. Так смачно галавой бахнувся. Кенніс5 ту?
– Кен, – погодився Міллер.
– Теперка нових батярів забагато як для мене. Всьо, я зав’язала.
– А Бумі?
Дівка повільно огледіла детектива від взуття до капелюха з пласким верхом і загнутими крисами. Той у відповідь посміхнувся – відштовхнувся від крісла і через малу гравітацію легко став на ноги.
– Він засвітиться, ти маякнеш. Кве?
– Комо но, – погодилась та. Чому ні.
Назовні, у місцях, де не було бруду, тунель залишався білим. Десять метрів завширшки і ледь помітно піднімався в обидва боки. Білі LEDки навіть не намагались копіювати сонячне світло. Метрів за п’ятсот хтось так увігнався в стіну, що пробив її аж до корінної церерської породи. Місцину не залатали досі, а мо’, й не залатають взагалі. Штольня була віддаленою і знаходилась біля центру обертання, тож туристів вона ніколи не бачила.
Гейвлок дорогою до візка підстрибував на кожному кроці. Він не часто спускався на рівні з низьким тяжінням і зараз мав спантеличений вигляд. Міллер хоча й провів на Церері усе життя, та зависока сила Коріоліса в цьому місці бентежила навіть його.