ЛИЦАР, ПЕС І ЧОРТ
1
Лицар їхав похмурим лісом і думав, що слідом за ним біжить його вірний пес, а тоді побачив, що біжить ще й чорт (упізнав того по рогах, схожих на коров’ячі). Він одразу збагнув, що справи кепські. Став і пильно подивився на чорта. Чорт примружився.
Пес байдуже пробіг мимо.
2
Лицар саме повертався від гробу Господнього, й зараз новий супутник був йому зовсім ні до чого. Коли сонце піднялося над лісом, він уже не сумнівався, що зустріч ця не випадкова й чорт переслідує саме його – пес, проте, на відміну від лицаря, й трохи не хвилювався.
«Чорти побрали б усі ті байки, що вчать нас різних побрехеньок, – подумав лицар. – Зараз пес повинен підібгати хвоста і відчайдушно завити».
Пес побіг у кущі за перепілкою. Лицар подумав, чи не завити самому, але не мав хвоста. Що ж до чорта, то він був повернутий лицем – а чи писком – як краще сказати, коли мова йде про чорта? – тож про існування його хвоста лицар міг лише здогадуватись. Навіть якщо хвіст існував, великої втіхи лицарю це не давало.
3
Перед тим як побачити чорта, лицар із мрійливою усмішкою згадував про останнє пограбування Замку. Нічого особливого не сталося, звичайна собі різанина, і вся причина варта була згадки лише через те, що була останньою. «Може, цей чорт явився саме через неї, – подумав він. -А може, справа й не в останньому пограбуванні; може, в передостанньому чи ще в котромусь? Зосередься, – сказав він сам собі. – Ти завжди говорив, що все, окрім найголовніших питань віри, можна пояснити розумом».
В одному з останніх пограбувань – він не пам’ятав добре їхньої послідовности – сталося щось таке, що все ж запало йому в пам’ять; на даху дзвіниці він наздогнав жінку. Впавши спиною на дах, вона заклинала Богом оглянутися на неї. Коли лицарів член удерся в неї – набряклий ще від тої хвилі, в яку лицар, мов той пес, що чує здобич, перестрибнув через мур, – мабуть, уже повірила, що її молитву почуто. Закінчивши з тріумфом (найкраще злягатися під час розбою, завжди говорив лицар), він усе ж мав відчуття чогось недоробленого. Звичним лінивим порухом ноги він зіпхнув жінку з даху, провівши поглядом її розкинуті в повітрі стегна.
Лицар вирішив зустрітися зі своїм чортом. Зупинившись посеред лісової стежки, він різко повернув коня, ледь не розчавивши пса, й став чекати на чорта.
– Ти йдеш за мною через це, – почав він досить непевно. – Я не прийняв імені Божого, і тому ти приходиш...
Чорт позіхнув.
– Щоразу ті самі дурні розмови дурних лицарів, – сказав він і проминув вершника.
4
Сонце піднялося ще вище над деревами, і лицар зрозумів, що справи його куди гірші, ніж йому це здавалося попервах. Чорт проминув його й зараз повинен був, як підказував здоровий глузд, перебував перед ним, проте лицар чітко бачив його позаду. Лицар ні на хвилю не втрачав уваги й не вірив у те, що чорт міг заховатися край шляху так добре, аби він, проїжджаючи, не помітив його (на пса взагалі не можна було покладатися, коли справа стосувалася чортів; напевно, пес годився лише для полювання на зайців). Чорт його якось обдурив.
«Чортівня якась!» – подумав лицар. Не давали йому спокою ще й інші речі: хоча чорт і проминув його, лицар не тільки не помітив, чи є в того хвіст – казкам, як переконався лицар, вірити не можна, і він почував себе, мов дитя, обдурене бабою, – але й не міг сказати, як пройшов чорт. Верхи? (Верхи на чому їздить чорт?) чи пройшов на своїх двох (чотирьох?) ногах, обминувши його? Яке добре слово – минути – подумав лицар; він завжди говорив, що любить влучний удар (двозначний усміх) і влучне слово.
«Я зачекаю на нього, – подумав лицар. – Зачекаю мовчки. Мабуть, його дратують базіки, всі поводяться, як бовдури з казок; я ж тільки подивлюся на нього, пильніше. Все одно він нічого мені не відповість, хоч би що я запитував».
Проте, коли чорт наблизився на кілька кроків, лицар загорланив:
– Усе це через той день: навколо стоять слуги, зібрані для остраху, а попереду всіх них – мати дитини, винуватиця. Хлопця виводять з льоху. Я наказую роздягти його, і дитя роздягають догола. Воно тремтить, божевільне від страху, не сміє й писнути... «Тримай його» – кричу я й спускаю зграю хортів.
«Брати Карамазови», книга п’ята, розділ третій, – промовив чорт, зводячи очі до неба. – Чому я повинен слухати це белькотіння дурного лицаря, коли його ще й той росіянин не написав?