І пройшов біля пса, що зацікавлено його обнюхав.
5
Сонце стояло високо, і лицар анітрохи не здивувався, знову побачивши чорта позаду. «Якщо я не можу дізнатися навіть, який у нього хвіст... – подумав він – Мабуть, усе це й справді пов’язане з тим наскоком на Замок».
Одв’язавши лютню сідла (він завжди говорив, що на світі є три добрі речі: добрий меч (двозначний усміх), добра жінка і добра музика), лицар заспівав:
Кого дідько налякав, той пропав, той пропав,
Дідька не боюся я, тра-ля-ляля-ля...
«Жінки люблять гарний голос і добрий удар, я завжди це говорив», – пробурмотів він, торкаючи струни.
Пес занепокоєно подивився на нього.
6
«Не варто співати, – подумав лицар. – це нічого не дасть; той, що ми його живцем дерли, коли я вперше гуляв у Замку, співав на ввесь голос, от ми його всього й обдерли. Мені потрібно запитати що-небудь спокійно, впевнено, переконливо. Щоб хоч на мить збентежити його».
Сонце почало котитися до заходу, а лицар утретє чекав чорта на стежці.
– Нащо ти йдеш за мною? – вереснув він. – Нащо?
– Нащо, – зітхнув чорт, – нащо мені завше слухати дурні запитання дурних лицарів?
І, проходячи, копнув ногою пса, що нервово гавкав.
7
Тіні на дорозі ставали все довшими; не маючи слуху, лицар смикав за струни лютні, надриваючись хрипким голосом:
Кого дідько налякав, той пропав, той пропав!
Дідька не боюся я, тра-ля-ляля-ляля-ля!
Підібгавши хвоста, пес почав вити.
8
– Добре співаєш, – сказав чорт, наздогнавши лицаря. – Та й пісня добра. Давай разом заспіваємо.
– Як приятель скаже, – відповів лицар, плеснувши чорта по плечі так щиро, що той аж заточився. – Я завжди говорив: нема більшого добра, як веселий товариш у довгій дорозі.
І вони заспівали.
Пес дременув у хащу.
9
Вночі до села на узліссі наблизилась дивна примара у подертій лицарській одежі і з новісіньким чоботом на одній нозі; співала примара весь час одне й те саме, вдаряючи по лютні без жодної струни. Кінь був справний, і міг би це бути якийсь лицар після добрячої пиятики, якби лиш на десятки миль навколо було місце, де можна було б упитись. Тому селяни вирішили, що перед ними – божевільний, який пограбував мертвого лицаря, – мабуть, одного з тих, що поверталися від гробу Господнього й від пропасниці, втоми чи дідько його зна від чого ще, як мухи мерли по навколишніх лісах. Меч і залишки лицарського обладунку гарно закопали; коня поставили на саму солому: охлялий, він не впадав у вічі й чудово підходив для хомута.
Лицар жив на смітнику за селом; співав він завжди одну й ту саму пісню; лютню від нього часом ховали, щоб потішатися з його розпачливих пошуків, і нарешті заховали так добре, що вже й самі не знайшли. Жив він із милостини селян, себто з одної лиш води та вітру, а час від часу дітлашня закидувала його лайном. Все це його не дуже зачіпало; і тільки часом мучила його ностальгія.
«Як добре було б погуляти в Замку...»
______________________
«Всесвіт» № 1-2, 2001. Київ. Сучасна література. Молода сербська проза.