Відповіді не було.
— По-моєму, він усвідомлює, що ти тут і розуміє, що ти тільки що зробив, — сказав Привид. — Я відчуваю його присутність. Можливо, ти вже зірвався з гачка.
— Можливо, — відповів я, витягуючи Карти та гортаючи їх.
— З ким би тобі хотілося зв'язатися? — Запитав Привид.
— Цікаво, як там Люк, — сказав я. — Хотілося б подивитися, чи все з ним у порядку. На рахунок Мандора теж цікаво. Припустимо, ти відправив його в безпечне місце…
— Краще й бути не може, — відповів Привид. — Як і королеву Ясру. Вона тобі теж потрібна?
— Та взагалі-то ні. Фактично, вони обидва мені не потрібні. Просто хотілося подивитися…
Я ще доказував, а Привид мигнув і зник. Впевненості, що така готовність догодити означає, що він налаштований не так войовничо, як раніше, у мене не було.
Витягнувши карту Люка, я зосередився на ній. Хтось пройшов коридором повз мої двері.
Нічого не було видно, але я відчув, що Люк мене чує.
— Люк, чуєш мене? — Запитав я.
— Ага, — відгукнувся він. — З тобою все нормально, Мерлін?
— Нормально, — відповів я. — А ти як? В неабияку ж бійку ти…
— У мене все відмінно.
— Я чую твій голос, але не бачу ні зги.
— Козирі затемнені. Не знаєш, як це робиться?
— Ніколи цим не займався. Доведеться тобі іноді вчити мене. Е-е… до речі, а чому вони затемнені?
— Хто-небудь може увійти в контакт і здогадатися, що я маю намір робити.
— Якщо ти збираєшся організувати рейд коммандос в Амбер, я опинюся по вуха в лайні.
— Та досить тобі! Ти ж знаєш, я поклявся! Це зовсім не те.
— Я думав, ти бранець Далта.
— Мій статус не змінився.
— Чорт, один раз він ледве не вбив тебе, а в інший раз мало не вибив з тебе дух геть.
— У перший раз він наткнувся на старовинне берсеркерське закляття, яке Шару залишив в якості пастки, другий раз мова йшла про справи. Все буде о'кей. Але зараз все, що я збираюся робити, секрет, і мені пора бігти. Бувай.
І Люк зник.
Кроки завмерли, у двері неподалік постукали. Через деякий час вона відкрилися, потім закрилася. Ніякого обміну репліками чутно не було. Відбувалося це недалеко від мене, а оскільки дві найближчі кімнати належали нам з Бенедиктом, я почав дивуватися. Я був абсолютно впевнений, що Бенедикта у себе немає, і згадав, що, виходячи, не замкнув свої двері. Значить…
Забравши Камінь Правосуддя, я перетнув кімнату і вийшов в хол. Я перевірив двері Бенедикта. Замкнено. Оглянувши ідучий з півночі на південь коридор, я повернувся до сходів перевірити, що там. Нікого не було видно. Тоді я широким кроком я повернувся до своїх дверей і трохи постояв біля них, прислухаючись. Зсередини не долинало ні звуку. Єдине, що приходило в голову, це кімнати Жерара, що виходили в бічний коридор, і кімнати Бранда позаду моїх. Я подумав: Рендом завів нову моду все перебудовувати і заново прикрашати — так чому не вибити стіну, додавши до своїх покоїв кімнати Бранда? Площа вийшла б непогана. Проте чутки про живучих у нього привидів і стогони, які іноді, пізно вночі, долинали до мене через стіну, переконали мене.
Тоді я швидко сходив і постукав і в двері Бранда, і в двері Жерара, і під кінець спробував увійти. Жодної відповіді, обидвоє дверей були замкнені. Всі незрозуміліше і незрозуміліше.
Варто було доторкнутися до дверей Бранда, як Факір швидко стиснувся, але, хоча кілька митей я залишався насторожі, нічого не трапилося. Я готовий був знехтувати тим, що він, заважаючи мені, так реагує на залишки моторошних заклинань, які час від часу, бовтаючись неподалік звідси, потрапляли на очі, аж тут помітив: Камінь Правосуддя спалахує.
Піднявши ланцюжок, я пильно вдивився всередину. Так, виникли обриси холу за рогом, двоє моїх дверей і виразно видні прикраси між ними. Двері ліворуч — ті, що вели до мене в спальню — були неначе окреслені червоним і пульсували. Чи означало це, що їх слід було цуратися, або навпаки, треба було вдертися туди? Ось у чому біда з містичними порадами.
Я пішов назад і знову завернув за ріг. На цей раз самоцвіт, мабуть, відчувши мої вагання, вирішив, що пора трохи покомандувати, і показав мене самого. Я підійшов і відчинив двері, які вказав мені камінь. Звичайно, на замку виявилися саме вони…
Намацуючи ключ, я думав, що навіть не зможу увірватися туди, оголивши меч, — адже я тільки що залишився без Грейсвандіра.
Повернувши ключ, я відчинив двері навстіж.
— Мерль! — Верескнув жіночий голос, і я побачив, що це Корал. Вона стояла біля ліжка, на якому напівлежала її уявна сестра, ті'га. Корал поспішно сунула руку їй під спину. — Ти… е-е… застав мене зненацька.