— Б'юсь об заклад, це так. Чому б ні?
— Причин ніяких, — сказав я. — Що ж тепер буде з договором?
Рендом посміхнувся.
— Я пас. Умови Ерегнорського договору ніколи не здавалися мені правильними. Тепер же, якщо договір перестане існувати, ми повернемося до нього «аб ініціо». Я зовсім не впевнений, чи потрібен нам взагалі якийсь договір. Чорт з ним.
— Тримаю парі, Рендом, Арканс все ще живий.
— Думаєш, Люк тримає його заручником, щоб той не отримав від мене положення в Золотому Крузі?
Я знизав плечима.
— Наскільки ви близькі з Аркансом?
— Ну, умовив-то його на це я… відчуваю, що я в боргу перед ним. Хоча і не в такому вже великому.
— Зрозуміло.
— У такий момент для Амбера стане втратою обличчя навіть початок переговорів з настільки незначною державою, як Кашер.
— Не сперечаюся, — сказав я, — і, до речі, офіційно Люк ще не став главою держави.
— Але якби не я, Арканс продовжував би насолоджуватися життям на своїй віллі, а Люк, здається, і справді твій друг… собі на умі, але друг.
— Вам хотілося б, щоб я згадав про це на майбутньому обговоренні атомної скульптури Тоні Прайса?
Він кивнув.
— Відчуваю, дуже скоро ти зможеш обговорювати мистецтво. А й справді — тобі не завадило б відвідати коронацію свого приятеля. В якості приватної особи. Тут буде дуже до речі твоє подвійне право спадкування, а Люку так і так буде надана честь.
— Все одно йому потрібен договір — готовий тримати парі.
— Навіть якщо б ми мали намір дати на це згоду, ми не могли б твердо обіцяти йому Ерегнор.
— Зрозуміло.
— А ти не уповноважений брати з нас які-небудь зобов'язання.
— Це теж зрозуміло.
— Тоді чому б тобі трохи не відмитися, не відправитися до нього і не поговорити з ним про це? Твоя кімната — прямо за провалом. Можеш піти через пролом у стіні і з'їхати вниз — я тут знайшов балку, яка не постраждала.
— Гаразд, так я й зроблю, — відповів я, тримаючи курс в зазначеному напрямку. — Але спочатку одне питання — абсолютно не по темі.
— Так?
— Чи повертався недавно мій батько?
— Нічого не знаю про це, — сказав Рендом, повільно похитуючи головою. — Всі ми чудово вміємо маскувати своє прибуття і відбуття… звичайно, якщо є бажання. Але думаю, якби він був десь тут, він дав би мені знати.
— От і я так думаю, — сказав я, виходячи в пролом за стіну, і обходячи по краю провал.
11
Ні.
Я повис на балці, розгойдався і відпустив її. І майже витончено приземлився в центрі холу посередині між двох дверей. Правда, перші двері зникла разом зі шматком стіни, через яку забезпечувала вхід — або вихід, дивлячись, з якого боку вам траплялося перебувати, — не кажучи вже про моє улюблене крісло і засклену коробцку, в якій я тримав зібрані на узбережжях світу морські раковини. Шкода.
Я протер очі і пішов геть, бо зараз навіть вид мого зруйнованого житла відходив на другий план. Чорт, у мене й раніше руйнували кімнати. Зазвичай тридцятого квітня…
Я повільно повернувся…
Ні.
Так.
На іншій стороні холу, навпроти моїх кімнат, там, де до цього переді мною була порожня стіна, тепер виявився коридор, що йде на північ. Сплигуючи з балки, я мигцем побачив його іскристу протяжність. Дивовижно. Боги тільки що ще раз прискорили мій музичний супровід. Я і раніше бував в одному із самих звичайних відрізків цього коридору, на четвертому поверсі, той ішов зі сходу на захід між коморами. Коридор Дзеркал — одна із загадкових аномалій Амберського замку. Мало того, що в одну сторону він здається довшим, ніж в іншу, він ще сповнений дзеркал, яким немає числа. Немає числа в буквальному сенсі. Спробуй порахувати — і ніколи не отримаєш двічі однакового результату. Укріплені високо над головою, тонкі свічки блимають, відкидаючи незліченне число тіней на дзеркала великі і маленькі, вузькі і присадкуваті, підсвічені, спотворюючі, дзеркала в майстерно виліплених або вирізаних з дерева рамах, рівні дзеркала в простих рамах і дзеркала взагалі без рам, на безліч дзеркал гострокутих геометричних форм, безформних і вигнутих дзеркал.
Кілька разів мені траплялося проходити Коридором Дзеркал, де відчувався запах ароматичних свічок, і іноді підсвідомо, я вловлював присутність серед віддзеркалень чогось такого, що при швидкому погляді на нього негайно зникало. Я відчував складну чарівність цього місця, але будити його сплячого генія жодного разу не доводилося. Може, воно й на краще. Як знати, чого очікувати в подібному місці — принаймні, так мені колись казав Блейз. Звідки йому було знати точно, чи виштовхують ці дзеркала в темні королівства Відображень, або зачаровують, навіваючи дивний стан дрімоти; переносять в край одних тільки образів, якими прикрашений зміст душі; чи ведуть повну злоби або нешкідливу гру умів з спостерігачем; або ж не роблять нічого з вищезгаданого, або все, або тільки дещо? У будь-якому випадку, Коридор був не такий вже нешкідливий — там час від часу знаходили злодіїв, слуг або візитерів — що були мертві або з вельми незвичайним виразом обличчя блукали, щось бурмочучи, по цьому виблискуючому шляху. Як правило, перед рівноденням і сонцестоянням — втім, це могло статися і в будь-який час року, — Коридор переміщався в інше місце, іноді ж просто відбував кудись на час. До нього зазвичай ставилися з підозрою, остерігалися, уникали, хоча він міг і заподіяти шкоду, і винагородити, міг видати корисне знамення або помогти проникнути в суть речей з такою ж готовністю, як і розладнати або позбавити присутності духу. Невпевненість викликала трепет.