Джулія і Корал вже жували, піднісши вилки до рота. У Джулії на губі була крихітна крапелька крові. Плащ все струменів з кінчиків пальців моєї матері, як ніби був живим, був частиною Дари. Впавши на Джулію і Корал, крила плаща приховали їх від мене, а Дара все простягала руки, закриваючи жінок, відганяючи їх назад, поки ті не перетворилися в людиноподібні стоячі на землі брили, які все зменшувалися і зменшувалися, поки одежа не обвисла природним чином, а вони не зникли зі своїх вершин зірки.
Потім пролунав слабкий ляскіт, а за ним, ліворуч від мене, хрипкий сміх.
— Чудово виконано, — пролунав до болю знайомий голос, — але ж він завжди був твоїм улюбленцем.
— Одним з, — поправила вона.
— Що, бідний Деспіл зовсім не має шансів? — Сказав Юрт.
— Ти не ввічливий, — відгукнулася мати.
— Цього ненормального амберського принца ти завжди любила більше, ніж нашого батька, гідну людину. Тому-то ти й не чула душі в Мерліні, правда?
— Це не так, Юрт, і ти це знаєш, — сказала вона.
Він знову засміявся.
— Всі ми викликали його з різних причин, але потрібен він був усім, — сказав Юрт. — Але підсумок у цих бажань один, ось він, так?
Пролунало гарчання, я повернув голову і встиг побачити, як риси Юрта стають вовчими. Він упав на коліна, і, опустивши морду, полоснув мене зблиснулими іклами по лівому плечу, скуштувавши моєї крові.
— Припини! — Крикнула Дара. — Ах, ти, звіря!
Він відсмикнув морду і завив, вийшло щось схоже на божевільний регіт койота.
Чорний чобіт стусаном в плече відкинув його назад так, що Юрт стукнувся об вцілілий шматок стіни і той, звичайно ж, звалився на нього. Юрт коротко хмикнув, а потім його завалило уламками.
— Так, так, так, — долинув голос Дари і, подивившись туди, я побачив, що вона теж тримає ніж та виделку. — Що це ти, паскудник, робиш у такому пристойному місці?
— Схоже, загнав у кут останніх хижаків, та там їх і тримаю, — відповів голос, який розповідав мені одного разу дуже довгу історію, в якій було повно найрізноманітніших автомобільних катастроф і помилок в генеалогії.
Дара стрибнула на мене, але він нагнувся, підхопив мене під пахви, і ривком прибрав з її дороги. Потім його великий чорний плащ завихрився, як плащ матадора, і накрив її. Здається, під плащем з Дарою трапилося те ж, що вона зробила з Корал і Джулією: вона розтанула і втягнулася в землю. Він підняв мене на ноги, потім нагнувся, підібрав плащ і обтрусив його. Коли він знову застебнув його застібкою у вигляді срібної троянди, я уважно оглянув його, відшукуючи ікла або хоча б ніж.
— Четверо з п'ятьох, — сказав я, обтрушуючись. — Неважливо, наскільки реально це виглядає — впевнений, це істинно тільки в алегоричному сенсі… Як тобі вдалося обійтися в такому місці без тяги до людоїдства?
— З іншого боку, — сказав він, натягуючи срібну рукавицю, — справжнім батьком я тобі ніколи не був. Коли не знаєш навіть, що у тебе є дитина, це досить важко. Тому-то від тебе мені нічого не потрібно, чесно.
— З тобою меч, схожий на Грейсвандір, як дві краплі води, — сказав я.
Він кивнув.
— Тобі він теж послужив, а?
— Гадаю, мені слід подякувати тобі за це. А ще, ти — не та… людина, яку можна запитати: це ти переніс мене з печери в край, що лежить між Відображеннями?
— Звичайно, я.
— Ще б пак, іншого ти не скажеш.
— Не розумію, навіщо б мені говорити це, якби це зробив не я. Бережись! Стіна!
Один швидкий погляд — і стало ясно, що на нас падає ще один здоровенний шматок стіни. Потім він відштовхнув мене, і я знову розпростерся в пентаграмі. Позаду з тріском падали камені. Я підвівся і ривком відсунувся ще далі.
Щось вдарило мене в скроню.
Отямився я в Коридорі Дзеркал. Я лежав обличчям вниз, голова спочивала на правій руці, в якій був затиснутий прямокутний шматок каменю. Навколо плавав аромат свічок. Почавши підніматися, я відчув, як болять плечі і ліве стегно. Швидкий огляд показав, що у всіх трьох місцях були порізи. Хоча більше мені було нічим підтвердити справжність своєї недавньої пригоди, відмахуватися від неї теж не випадало.
Я встав на ноги і зашкутильгав назад в той коридор, де були мої покої.
— Ти куди? — Крикнув мені зверху Рендом.
— А? Ви про що? — Відповів я.
— Ти повертався в хол, але там нічого немає.
— Довго мене не було?
— Ну, може, півхвилини, — відповів він.
Я помахав каменем, який ще тримав у руці.
— Побачив на підлозі ось це. Не розумію, що це таке, — сказав я.