Отак з колядою шляхта в’їхала у Городище, далі пішла на Дубляни й інші села по черзі. До Кульчицьких приєднувалися шляхтичі Городиські, Дублянські, Гординські, Білинські, Сілецькі, процесія дедалі більше розросталася, а до неї приєднувалася все нова і нова шляхта. Зробивши таке коло, шляхта у Кружиках перейшла замерзлий Дністер, а тоді через Калинів та Бабину доїхали до Самбора.
Розділ V
У передмісті шляхту зустріли урочисто: жили тут прості русини-ремісники. Обмінявшись вітаннями, усі гуртом пішли поклонитися найстаршій церкві Святого Филипа, а вже після цього гуртом рушили до Самбора. Саме настав світанок – і всі брами у місті широко відчинилися. До міста хлинув люд з передміських вулиць: Горішньої, Заміської, Середньої, Завидівки, Долішньої, Поводової. Також підтяглися люди і з навколишніх сіл.
Церква стояла на горбочку, неподалік від костелу та ратуші. Польські пани ніколи б не дали дозволу на будівництво православної церкви, якби біда їх не притиснула. Це сталося більш як сто років тому. Тоді татари нападали й немилосердно нищили навколишні землі. За три роки на Самбір було вчинено більше двадцяти нападів, тож міський уряд вирішив побудувати навколо міста мури. Королівські урядовці не давали ради: мури ніяк не могли викінчити. У цей час православним єпископом Перемишльським та Самбірським був Антоній Радиловський, родом із сусідніх Радлович. Він постійно клопотав за церкву для самбір’ян у місті, аби побудувати справді величний храм і не боятися, що у незахищеному передмісті його спалять татари. Радиловський таки добився дозволу у короля Сигізмунда Августа за посередництвом королеви Бони, а за це королева наказала русинам-українцям побудувати третину мурів. Вони працювали не покладаючи рук, і невдовзі старе княже місто мало і високі надійні мури, й православну церкву. Мури ті, що ставили своїм коштом русини, тягнулися вздовж Королівського ставу, від Руської башти і Владичої брами аж до монастиря бернардинів.
Латиняни чинили дуже великий спротив будові цієї церкви, однак нічого зробити не могли – Радиловський мав на руках королівський привілей. Він освятив її у 1558 році. За своє життя цей єпископ заслужив дуже велику повагу не тільки простих людей, але й самого короля. Сигізмунд Август надав йому почесне звання прелата.
Юрій знав історію цього славного єпископа і гордився тим, що мав такого земляка. Зараз він стояв перед церквою, знявши шапку, – хрестився.
– Зброю лишаємо ззовні, – нагадав батько, збираючи шаблі та кинджали. Це була не просто зброя, а шляхетський гонор: рукояті майстерно виковані, прикрашені дорогоцінним камінням. Уже тихіше добавив: – Будьте пильними: казали передміщуки, що бачили тут Коналінського. Аби гевалту не вийшло.
Юрій не зрозумів:
– А то хто?
– Коналінський? Пан один, власник Вугерець. Тяжба із ним судова в нас за ті землі, що за гумном.
– Ого. А що Вугерці мають до нашого гумна? – не зрозумів Юрій.
– Мають. Латиняни спільно тиснуть, хочуть нам дих перекрити, тільки ради ніяк не можуть дати. Добре, йдемо до церкви, бо скоро місця не буде, щоби стати…
Лише невелика частина бажаючих змогла тоді вміститися у церкві. Більшість людей просто залишилися на подвір’ї – така сила народу зібралася тут. Юркові та іншим кульчичанам вдалося пробитися всередину, вони стали так, аби їм було усе добре видно.
На морозному повітрі лунко вдарили церковні дзвони – Благовіст.
Із Царських врат вийшов старенький священик, одягнений у ризи срібного кольору. Почалася утреня, а за нею мала відбутися божественна літургія. Людей ставало дедалі більше й більше, однак ніхто не нарікав, православні тулилися одне до одного, аби почути священика та церковний хор. Церква наповнилася гарним настроєм, тихою радістю й веселістю.
Давно Юрко уже тут не був, але, щойно опинившись у церкві, відразу згадав чудово розписаний іконостас. Праворуч від Царських врат був образ Спасителя, а ліворуч – ікона Богоматері. На бокових дверях, дияконських, зоображені перші диякони Стефан і Филип. Юрій підвів очі: зверху, з-під самого купола, на нього лагідно дивився Христос Пантократор.