Утреня проминула швидко. Старенький священик звів руки догори, возгласив:
– Слава Тобі, показавшому нам світ!
Хор гучно заспівав велике славослов’я.
– Слава у вишніх Богу…
Кульчицький підспівував хору, дякуючи Богу за денне світло і за дарування духовного Світла, тобто Христа Спасителя, який просвітив людей своїм ученням – світлом істини.
Після святкової літургії народ вийшов на свіже морозне повітря. Мало хто відразу побіг до хати – більшість людей зібралися на площі перед ратушею. Народ весело гудів, віталися одні з одними, чоломкалися. Юрко зустрів тут багато своїх давніх знайомих, приятелів. Святковий настрій витав над людьми, добрий дух Різдва розійшовся площею.
Крім православних, сюди вже почали сходитися й поляки-католики. Вони також заполонили собою площу – почулася польська мова, вигуки, сміх.
Юрій крокував собі в натовпі, виглядаючи, чи не побачить тута ще кого. Раптом погляд його впав на молодого драгуна, що спацерував разом з гарною дівчиною. Кульчицький почав пригадувати, де міг раніше бачити того парубка – дуже знайоме лице. Навряд чи це був шляхтич. Справді, згадав: та це ж молодий господар із Радлович!
Коли Юрко почав парубкувати, його батьки думали, що вечорами їхній син їздить верхи тільки на шляхетські села. Вони помилялися. Парубоцьке серце тягнулося не туди, де лани й корови, а туди, де карі очі та чорні брови. А радлівські дівчата, хоч і не були шляхтянками, зате гарні, мов чарівниці. А хлопці які! Хто зі шляхтичів мав забагато здоров’я чи кого тиснули зуби – ішов до Радлович. В одній із численних отаких парубоцьких пригод і зустрілися колись Юрій Кульчицький і Миколай Бакалець.
– Здоров, пляцку!
Миколай обернувся від своєї дівчини, глянув на Кульчицького. Враз на його лиці заграла посмішка.
– Здоров, макогоне!
Юрко підійшов до Миколая, простяг йому свою руку, дарма, що Бакалець не був шляхтичем. Миколай зняв шапку зі своєї голови та кинув щосили об землю – завше так робив, коли його переповнювали почуття.
– Радий тебе бачити, пане Юрку, круца-фіца.
Вони потисли один одному руки.
– Десь ти пропав, пане шляхтичу, до нас уже не заходиш у гості? – спитав драгун.
– Не було мене вдома. А ти, Миколаю, бачу даремно часу не гаєш. Гарна ж у тебе дівчина!
– Маринею називається, родом з П’янович. Така ж напівсирота, як і я. Мусить по чужих кутах тулитися, покоївкою у вельможних панів служить. Та нічого, невдовзі я її заберу звідси: я щойно з походу повернувся.
– Якого походу?
– Так відслужив я свою службу королеві і панам – час тепер за своє гніздо подумати.
– І добре!
– А хіба що, ми за Богом каміння кидали? Драгуни ми тепер. Побачиш, пане Юрку, як заживемо, круца-фіца. Хату свою поставлю, коня куплю.
Раптом він заспівав – знав отих співанок своїх безліч, а голос мав просто божественний.
Юрко посміхнувся:
– А ти все співаєш. Молодець.
– А що мені ще робити? – сказав Миколай і знову заспівав:
Юрко засміявся:
– Щастя тобі, Миколаю. Пильнуй свою дівчину: дуже вже гарна твоя Мариня.
– І тобі здоров’я, пане шляхтичу.
Вони саме мали попрощатися, як раптом надійшов гурт польських шляхтичів. Вони грубо відштовхнули Юрія і навіть не збиралися вибачатися – пішли далі. Це була образа.
– Гей, панове, вам треба більше вважати!
Один із поляків обернувся. Інші також зупинилися. Пан зміряв Юрія поглядом, оцінивши статуру та одяг. Зрозумівши, що перед ним шляхтич, легко торкнувся двома пальцями бобрової шапки.
– Перепрошую пана.
Тим часом його приятелі стали витріщатися на Мариню.
– Глянь, яка слічна панна.
– Яка ж то панна – проста хлопка. У нашого пана судді покоївкою служить, – заперечив інший. – Наш пан суддя є дуже добрий: відпускає дівчину до церкви кожної неділі.
– То до церкви, а не до бахура! – третій кивнув у бік Миколая, а тоді, вишкірившись, продовжив: – Розказували, що декотрі покоївки крадуть із панського столу котлетки і носять у панчохах своєму бахуру голодному.
Пани заулюлюкали:
– Ану ж бо, дівко, покажи, що у тебе в панчохах: чи не лишилося жиру від котлєток.
Від такого нахабства Миколай почервонів, Юрій поблід, пани ж розреготалися. Кульчицький краєм ока поглянув на Миколая, поплескав по плечі, заспокоюючи.