Выбрать главу

Кульчицький крутнув головою, аби відігнати від себе важкі думи, однак вони все лізли й лізли, ніби тяжкі снігові хмари.

– Усе лишу, а до хати мушу навідатися. Візьму Марію-Уршулю і махну, – вголос пообіцяв сам собі.

Ніби почувши, що чоловік думає про неї, Марія зайшла у кімнату.

– Ти вже вдома, милий мій?

– Вдома, – сухо відповів Юрій.

Вірна дружина відразу зрозуміла, що його вкотре спіткала невдача у ратуші, тому не розпитувала більше нічого. Юрій був голодний: пішов з хати іще з самого ранку, а надворі була вже обідня пора. Доки він сидів отак за столом і думав свою тяжку думу, Марія зготувала йому стиранку – улюблену українську страву, яку у Кульчицях готували по святах: подала її з молоком та свіжоспеченим хлібом.

Юрій мовчки поїв, і йому трохи відлягло від серця. Запах парного молока раптом нагадав дитинство, рідну хату, маму.

– Маріє, а давай поїдемо до Кульчиць, – раптом сказав Юрій.

Рід її також походив із Кульчиць, та зла доля і її закинула на чужину. Тут, у Відні, вони й знайшли одне одного.

– Ти ж знаєш, милий мій, я завше хотіла поїхати на Україну. Але чи час зараз? – Жінка приклала руку до свого живота, який поволі почав виглядати з-під фартушка.

– Твоя правда, нам треба думати про дитину, – погодився Юрій. – І та кав’ярня мені з голови не йде. Не можу заспокоїтися, доки не доможуся свого.

– А ти не поспішай, хороший мій. Вода камінь точить. Та й до бургомістра самому не достукатися: хтось мусить провести, замовити за тебе слово. От побачиш, у тебе все скоро вийде, матимеш свою кав’ярню.

Юрій підвівся, поцілував жінку в руку, тоді в солодкі уста, пригорнув до себе.

– Досить, досить тобі, Юрку, пестощів… Заходив пан Амбросій, шукав тебе, він може повернутися.

Настрій у Юрія відразу поліпшився – увесь світ уже не був таким чорним. Ось що значить мати справді вірну, люблячу жінку, яка розуміє тебе з півслова. Він ще раз обійняв дружину, поцілував.

Капітан Амбросій Франк був його давнім другом. Він навіть віддав окрему кімнату із кухнею у своєму домі для родини Кульчицьких, де вони й замешкали. Капітан був великим шанувальником кави, яку варив Кульчицький, і всіляко допомагав йому у відкритті першої у Відні кав’ярні. Саме із цим питанням Юрій носиться останнім часом та оббиває пороги усіх можливих міських урядів. Там з нього тільки сміються: вони ще не зрозуміли, що то є за напій – кава!

Тактика у пана Амбросія була дуже простою: він запрошував до себе своїх друзів, знайомих, а тоді кликав пана Юрія, аби той почастував їх кавою. Отак помаленьку, але впевнено, кава здобувала у Відні своїх прихильників, бо серед друзів капітана були люди впливові, які могли б закинути за пана Кульчицького слівце у ратуші.

Юрій здогадався, що зараз йому доведеться у капітана готувати каву для ще одного його товариша, тому заходився збирати своє начиння.

– Попий хоч на дорогу! – гукнула йому Марія.

– Нема часу, – відповів він, а тоді затягся носом, вловлюючи тонкий аромат. Марія підійшла до нього зі своєю філіжанкою. Жінка ніколи не пила каву гірку та чорну. Вона додавала собі до неї вершки та цукор.

– Так набагато смачніше, – відповіла вона на його німе запитання.

Він був із нею згідний: смак справді набагато приємніший, однак суть кави була в іншому – вона повинна додавати бадьорості, сили, відганяти сон.

– Справжні козаки п’ють тільки чорну каву, – підморгнув Юрій дружині і вийшов з кімнати.

Капітан мешкав у тому самому будинку, тільки вхід був з іншого боку. Жили вони у Леопольдштадті – передмісті Відня, заселеного переважно євреями та вихідцями з Балкан. Мешкало тут і чимало австріяків, як-от пан Амбросій. Ця дільниця була поза мурами міста, і від Відня її відділяв Донаоканал – один із рукавів Дунаю. Так і виходило, що Леопольдштадт лежить ніби на острові, поміж самим Дунаєм та його рукавом.

У світлиці Юрія зустріли схвальними вигуками.

– А от і наш кавовий майстер, – сказав гер Франк. – А ми вже зачекалися.

– Гер капітан так багато розказував про пана, що нам аж цікаво скуштувати того славного напою, – докинув один з гостей.

Усього в світлиці було четверо чоловіків без самого Юрія. Це був капітан, двоє його гостей, яких Юрій ще не знав, та давній товариш – Юрко Михайлович – серб.

– З радістю приготую для вас каву, аби ви могли збадьоритися й відчути цей неповторний смак, вдихнути аромат, – відповів Юрій і пішов до кухні.

– Дозволь, гер Кульчицький, піти з тобою та подивитися, як ти чаклуєш над тим напоєм, – зголосився один з гостей.