До їхнього гурту підійшов Юрій Михайлович. Він одразу збагнув, що то за козак – не раз чув про нього з розповідей Кульчицького.
– Це мій товариш Юрій Михайлович. То ми разом з ним через турецький табір перейшли.
Миколай і Юрко міцно потисли один одному руки. Аби вгамувати трохи пристрасті, Миколай дістав люльку, заходився шукати кисет.
– Певно, у бою загубив, круца-фіца.
Михайлович простягнув йому свого тютюнцю. Миколай посміхнувся, знову затяг, не встидаючись і ні від кого не криючись, одну зі своїх співанок, яких, певно, знав мільйон:
– Пішли тепер до моєї господи. Будемо святкувати, свою Марію тобі покажу. Ось побачиш, яка красуня, – запросив друзів до себе Кульчицький.
– Веди, показуй, – погодився Миколай і знову на радощах затяг:
– Та перестань вже виспівувати, – попросив, сміючись, Кульчицький. – Розкажи ліпше, як ти живим тоді лишився.
– А шо розказувати? Тільки татари нас положили, як нізвідки Сірко налетів. Як коршун. Татари кинулися хто куди, так і не вспіли дорізати поранених. Казали козаки, що Сірко приклав якусь траву, так і зупинив мені кров. А далі вже в Коші лікували.
– А інші хлопці як?
– Хто як. Хто вже не встав тоді, інші пізніше головами наклали, а дехто – донині живий. Побігли за турками із Палієм, а я тута лишився – Кульчицького хотів знайти. Ніби чув, шо то ти, круца-фіца.
– Скільки ж то вас прийшло до Відня?
– До чорта. Є козаки, яких папа ще вербував скоріше, то тих три чи чотири тисячі. Крім них козаки правобережні та запорозькі. То нас навербували Гоголь із Палієм. А коли ще додати українців з Галичини, то всіх разом тисяч двадцять набереться українського люду. Хай знають всі скурві сини, що не пропала ще козацька сила, жива ще козацька мати!
Вони отак утрьох обійнялися й пішли у бік визволеного Відня.
Епілог
– Скажіть мені, гер Кульчицький, чого ви хочете за свій подвиг? – запитав пана Юрія граф Штаргемберг. Комендант саме викликав Кульчицького до себе, аби подякувати. Це трапилося уже після того, як війська Кара-Мустафи були розбиті в другій битві під Парканами, де загинуло десять тисяч турецьких вояків.
– Я зробив це не заради грошей і не заради слави. Зробив це для свого рідного міста.
– Так-так, я знаю. Однак місто хоче віддячити вам і матеріально. Гадаю, винагорода вам не завадить.
– Кланяюся пану, – покірно відповів Кульчицький. – А ще прошу віддати мені ті мішки із зернами, які захопили наші вояки і хочуть викинути у Дунай.
– Гм. А для чого вони пану?
– Вмію варити із них чудовий напій. Гадаю, тепер міська влада посприяє мені у відкритті кав’ярні у Леопольдштадті. Я вже давно ношуся із тим заміром…
– Так, я чув. Ми зможемо виділити вам приміщення неподалік моста Шляхбріке.
– Дякую пану, – Кульчицький легко вклонився і, переконавшись, що граф більше не має до нього питань, поспіхом вийшов із кабінету.
У нього був величезний запас кави, тепер він взявся облаштовувати свою кав’ярню. Часи після облоги були важкими, мешканці зубожіли, та пан Юрій працював із великим завзяттям. Невдовзі, як і було заплановано, Юрій Кульчицький відкрив першу у Відні кав’ярню, яку назвав «Під синьою пляшкою». Його дружина Марія-Урсула допомагала йому у всьому. Синочок, що народився після облоги, уже добре бігав, а донечка – геть виросла, вся в маму. Тепер вони мали свою справу, про яку так довго мріяли і яку зможуть залишити своїм дітям.
Спочатку справи не йшли. Віденці іще не були готові масово пити каву – не розуміли цього напою. Кульчицькому доводилося блукати вулицями Відня із кавоваркою в руці та пригощати перехожих. Багато кому сподобалося. До кави Юрій додовав вершки та цукор, від чого напій набирав нового, м’якшого смаку, однак не втрачав аромату. До кави Кульчицький пропонував рогалики у вигляді півмісяця. Віденці, котрі добре ще пам’ятали турецьку облогу, гризли ці «півмісяці» із великою завзятістю. Каву також полюбили. До кав’ярні почало сходитися дедалі більше людей, і не тільки щоби попити кави та підкріпитися рогаликом, але й щоб поговорити. Це місце стало дуже популярним. Кульчицького тут завжди можна було побачити. Він ходив поміж столами, особисто наливав каву своїм постійним відвідувачам, приказуючи при цьому: «Пригощайся, братику, пригощайся, серденько».