Нарешті Юрій набрався сміливості, ступив до перелазу. Тут двері відчинилися. Вийшла не мати, а козачок років п’яти в довгій сорочці та без штанів. Він із цікавістю подивився на гостя, підійшов.
– Здоров, пане-козаче, – Юрій присів перед ним. – Як називаєшся?
– Богдан Кульчицький з роду Драго-Сас, – випалив малий, як наладована рушниця.
– А я – Юрко.
Кульчицький подав малому племіннику руку, а тоді ще й добув із кишені солодкого цукерка-півника.
– А де бабуня?
– Корову доять.
Юрій відітхнув з полегшенням – значить, жива мати!
– А дідо?
– А во, йдут з города.
Кульчицький підвівся. До них наближався чоловік, однак це був не його батько. Юрій струсив головою, нічого не розуміючи. Чоловік підійшов.
– Дай вам Боже здоров’ячка, пане. До кого ви приїхали?
– Додому, – відповів Кульчицький.
Чоловік не зрозумів, але й перепитувати не посмів. Раптом з боку стайні вийшла жінка, несучи відро з молоком. Вона підійшла ближче, Юрко уважно дивився на неї, не вірячи власним очам. Мати за ті двадцять з гаком років зовсім не постаріла, навіть волосся сивого поменшало. Вона ніби відчула, що цей пан дивиться на неї, погляди їхні схрестилися.
– Юрцю! – раптом скрикнула вона, поставила відро і кинулася до нього.
Тільки тепер він здогадався, що це не мати, а сестра. Він притулив її міцно до серця, відчуваючи, як б’ється в плачі її тіло. Люди почали сходитися: дальші родичі лишалися на вулиці, коло брички, ближчі – заходили на подвір’я.
– А я питаюся он у козачка: «Де бабуня?» – почав було говорити Юрій, коли сестра трохи заспокоїлася й почала витирати сльози.
– То є наш Богданчик, мого старшого сина первісток. Ще двох маю, але менших, – сказала сестра про своїх онуків як про найбільшу гордість та радість. – Ходіть же до хати, люди добрі. Яке ж свято нині в нас, Матінко Божа!
– Де ж батько, матері не видно? У хаті сидять, чи що? – не міг стриматися Юрій, аби не спитати.
Сестра опустила очі.
– Сидять вони, братику, в хаті, та кожен у своїй. Пішли вони від нас, нема вже років як вісім. – Юрієві в очах померкло. Земля захиталася у нього під ногами. Сестра розповідала далі: – Тато церкву захищали від татар. А як батько пішли, то за рік і мати за ними – холера ходила. Вони все тебе, Юрцю, виглядали, коло вікна сидячи. Богу дякувати, що ти живий-здоровий.
Жаль враз здушив Юрієві горло. Він спочатку відвернувся, тоді рушив геть із двора, залишивши розгублених сестру та Марію. Пройшов повз людей – ті розступилися, даючи йому дорогу.
Ноги самі несли на цвинтар. Юрій ішов швидко, майже біг. Сонце, що сідало вже за лісами, кидало тінь, химерно видовжувало її і щодуху гнало перед Юрієм у бік церкви. Цвинтар наближався, а Юрію Кульчицькому патьоками текли по щоках сльози. Він не встидався їх, не витирав. Нараз жаль стиснув горло так, що вже сили стримуватися не було, і він заридав гірко, затуляючи обличчя руками.
Повитирався уже перед самою могилою, став навколішки, притулився до землі, теплої, як батьківська долоня.
– Простіть мене… і спіть спокійно.
У відповідь мама посміхнулася йому літнім сонечком, накувала сто літ зозулею…