Урсу вибрав із ночі кілька зоряних митей, які вимріяв колись, і коли оглянувся, то побачив позад себе Лучію, узяв її за руку, й вони разом прийшли на турбазу.
Усі черешняки були там. З блискучими очима, з нетерплячим диханням, з подряпинами й синцями і — господи! — із скількома мріями й скількома спогадами!
Вони розповідали все, а потім знову починали спочатку. Марія закусила косу кутиком вуст і думала про свої голубі свічада. Дан прикривав як міг і чим міг дірки на своєму одязі й сміявся, мов навіжений. Йонел тер гулю, яка й присипляла його, і пробуджувала. Лучія дивилась на Урсу, дивилась на його великі, мов крила, долоні, Урсу дивився то на підлогу, то на стелю, Віктор час від часу вигинав спину й здригався, а потім зітхав, ніби вихопився з якогось вогню. І всі розкривалися в приголомшливі миті мовчання, недовірливо дивлячись одні на одних, але в них знову спалахували щоки після миттєвої блідості, і тоді вони знали й відчували, що будуть разом, будуть дуже довго разом…
А Тік?.. Тік був десь біля діда, і сміявся, й вихвалявся, і дивився довкола, чи слухають його, і знову сміявся, і знову вихвалявся — господи! Який же він був веселий!
Мош Тімофте заплющив очі й враз побачив його, загнаного й атакованого страхами та болями, переслідуваного жахливими щупальцями мороку. Але, розплющивши очі, побачив малюка, в очах якого було повно живого срібла, а руки він приклав до носа, хитрувато киваючи на перестрашену дружину завідувача турбази.