— Нема в мене ніякого підручника, а якби навіть був, то все одно я не дав би його вам. Отак!
Коли Сергій зник у юрбі учнів, Лучія почала докоряти своїм друзям:
— Ми й досі після стількох випадків не зрозуміли, що треба бути обережнішими, коли йдеться про експедицію. Невже до вас і досі не дійшло, що Сергій і вся його група стежать за кожним нашим кроком? Якщо ми неспроможні оберегтися від них, то обговорімо наш план на класних зборах.
Урсу й Марія похнюпилися. Марія спитала — радше сама себе:
— Невже він щось чув? Я не вірю…
Невдоволення не полишало тільки Лучію. Вона мала один принцип, до якого прагнула привчити й решту своїх товаришів: аби зберегти щось у таємниці, не обов’язково покривати це загадковістю. Адже так ти тільки привертаєш увагу до того, що може залишитись непоміченим. Найлегше зберегти таємницю, твердила Лучія, коли не звертати найменшої уваги на той об’єкт, що містить таємницю. Тому щоразу, обговорюючи цю проблему, а такі нагоди випадали не дуже рідко, вона невтомно, аж надокучливо нагадувала оповідання Едгара По, яке дуже вразило її і, власне, підказало сам принцип. У цьому оповіданні йдеться про те, що зник надто важливий документ і поліція розшукувала його дуже наполегливо, особливо тому, що знала й кімнату, де заховано документ. І хоч вони обдивлялися в лупу, проштрикували голкою, простукували кожен квадратний сантиметр цієї кімнати-схованки, знайти документа нікому не вдалося. А все тому, що він був на очах у всіх, у конверті, кинутий, ніби випадково, в коробку з кореспонденцією. Лучія розвинула ідею, твердячи, що документ був би схований ще краще, може, навіть найкраще, якби його кинули в кошик для сміття. Ось звідки і як з’явився принцип, названий черешняками «секретом Лучії», котрий коротко звучав би так: секрет має найбільші шанси залишитися секретом, якщо його не вважати секретом.
Відтак Лучія вважала за потрібне додати ще кілька слів своїм приятелям:
— Досить сказати кілька слів пошепки, і одразу всі довкола нашорошать вуха. Тож обговорюймо наш план, вдаючи, ніби ми готуємося до екзаменів.
На знак Лучії Урсу набрав такого байдужого вигляду, що обидві дівчини не втерпіли від сміху.
— Ми зустрінемося під нашим каштаном, — сказав Урсу. — Біля водограю. Це — розпорядження Віктора.
Контраст між гримасами Урсу та його словами був незрівнянний. Така поведінка хлопця вимусила Лучію повчально вигукнути:
— Теодору Теодор — Урсу! Двійка!
Велетень Теодору Теодор, прозваний по-доброму Урсу[2] за його силу, яка дедалі більше прибувала з віком, спантеличено дивився на обох дівчат, які пішли, про щось розмовляючи, до місця зустрічі черешняків. Не годен збагнути причини їхньої несподіваної переміни, він не знайшов нічого кращого, як піти услід за ними, заклавши руки в кишені, втупившись поглядом кудись у небо, чим вимусив десятки учнів шукати щось, не знати що, там, у небі.
— Де воно, га?..
— Я загубив…
— Що ти загубив?
— Не знаю…
— Он воно! Он там, над тополею. Знову сховалося…
Десятки, сотні вигуків, запитань, сотні пар очей, які наполегливо вдивлялися в чистий, без жодної хмаринки небесний купол. І тільки випадково їхні очі натрапили на самотнього яструба, а голоси перетворили його в сокола, в орла. Навіть більше — кілька школярів клялися, що бачили, як орел випустив із кігтів ягня. Виведений із задуми вигуками, Урсу, прислухавшись до балачок, почав і собі вдивлятися в небесне склепіння.
4
Каштан біля водограю — каштан-велетень, королівський каштан, як вони його називали. Він міг би сховати у своїй кроні цілу школу. Під цим деревом і сидів один хлопець, той самий Віктор, котрий, за словами Дана, роздобув карту. Хоч він і схилився над якимись паперами, але дуже легко можна було помітити його постать — високу, міцно збиту і, ясна річ, струнку. У нього видовжене обличчя, глибокі чорні очі, темне волосся. Зовні він схожий на багатьох своїх ровесників. Але, придивившись пильніше, можна було б помітити ознаку зрілості в рисах, жестах, у поведінці.
Та не це вирізняло Віктора. Він був математиком, який приголомшував логікою мислення та силою доказів. Зайве говорити, що його знали у всій школі і що рідко хто з учителів покладав більші надії на якогось іншого учня. Але, незважаючи на свій ранній розвиток, Віктор був по-дитячому пристрасний до мрій, екскурсій та пригод.