Заснування столиці улусу у Тавриці було обумовлене степовою традицією, згідно з якою ставка вождя мала розташовуватися на зимових пасовиськах, тобто в нашому випадку — на півдні. Внаслідок цього фактичною столицею володінь Золотої Орди у цьому регіоні стало розташоване неподалік від Судака давнє місто Солхат біля гори Агармиш у басейні річки Чурук-Су. Солхат (або Сурхат) — це викривлені вірменські слова «Сурб-хач», що означає «Святий Хрест». Неподалік від міста було засновано знаменитий вірменський монастир з такою назвою, що славився своїм скрипторієм — майстернею для переписування книг, багато прикрашених яскравими мініатюрами. Зараз на місці середньовічного Солхата стоїть місто Старий Крим, назва якого походить від татарського слова «Крим» (рідше — «Кирим»). Від нього походить і сучасна назва півострова. До кінця XIV ст. назва «Солхат» поступово була витіснена назвою «Крим», а з 1475 р. нова назва колишньої столиці перейшла і на всю Таврику та її тодішніх мешканців — «кирим халки, кирим татарлари».
У розумінні монголів слово «Крим» означало одночасно і ставку правителя, і підвладну йому територію. Існує багато версій походження цієї назви. Одна з найбільш вірогідних пов’язує назву «Крим» з тим, що у тюркських мовах слово «кирим» використовували в значенні «рів», «окоп», «земляне укріплення». Справді, навколо Солхата було збудовано оточену ровом стіну з 28 баштами. Цікаво звернути увагу на те, що в буквальному перекладі з татарської «Крим» означає «Перекоп», а у середньовічних джерелах Кримський ханат не раз називався Перекопською ордою, а його мешканці — перекопськими (тобто кримськими) татарами.
Ще одна версія пов’язує назву з монгольськими словами «кирим», «хирим», «херен» — «товста стіна», «фортечний вал». Ще у XVIII ст. їх могли бачити довкруж Старого Крима мандрівники, які відвідували півострів. Саме в Солхаті було засновано монетний двір Золотої Орди, так званий дарабхан, на якому з 1287 р. почали карбувати ханську монету. На ній зазначали імена правителів і назву міста — Кирим, Кирим ал-Джедід, Солхат.
Правив Кримом улусний емір (або улусбек) — ханський намісник, який здобував свій улус у володіння за службу золото-ординському ханові. Наміснику підпорядковувалися тисячники, сотники і десятники, кожен із яких, у свою чергу, отримував свої володіння за службу темникові. У XIV ст. в районі Судака з’явилися маєтки напівосідлої служилої татарської знаті (беїв і мурз), які отримали свої володіння з певною кількістю залежного населення на підставі так званих тарханних ярликів — спеціальних жалуваних грамот, що забезпечували власникові привілеї, пільги і податковий імунітет. У маєтках працювали підкорені місцеві мешканці, які повинні були сплачувати податки і виконувати повинності. Завдяки праці залежних людей тархани — власники тарханних ярликів — суттєво збагачувалися.
Уже 1263 р. у Солхаті мав свою ставку представник влади джучидів кипчак Табук (Таюк). 1265 р. до Криму переселилася значна кількість малоазійських тюрок, які прибули сюди разом із іконійським султаном Ізз ад-дін Кайкавусом II, якому Солхат було надано у так зване «ікта» — умовне володіння. Відтоді місто стало важливим пунктом «дипломатичного транзиту» між Золотою Ордою і мамлюкським Єгиптом. Обмін посольствами став з часом звичною повсякденною практикою, а джучидські намісники Криму дістали право самостійно листуватися з мамлюками. Внаслідок цього у Каїрі було навіть затверджено спеціальну форму, за якою укладали ділові листи до Криму — листи правителю Солхата писалися на форматі 1/3 аркуша з адресою: «Правителю у Крим». Історик і воїн Абу-л-Газі, який походив з роду джучидів, згадує про те, що з 1260-х рр. Кримом правив онук Джучі Уран-Тимур, син молодшого брата Бату-хана Токай-Тимура, отримавши цю область у володіння від Менгу-Тимура.
Близько 1267 г. було засновано генуезьке поселення у Кафі (сучасна Феодосія) і розташований за 23 км від неї Солхат завдяки розвиткові транзитної торгівлі став також важливим торговельно-ремісничим центром у золотоординсько-генуезько-візантійських відносинах. Через місто проходили шляхи, що пов’язували Європу та Азію, через нього продавали шовк-сирець, шовкові тканини, дорогоцінний посуд і вироби з металу, коштовні камені і ювелірні прикраси, а також шкіри, хутра, рибу, сіль, зерно, різноманітні східні прянощі, спеції і пахощі.
Про те, наскільки важливим для генуезців був ринок Солхата, свідчить Статут Кафи, виданий 1316 р. У ньому ставку золотоординського намісника неодноразово згадано саме у зв’язку з комерційною діяльністю італійців. Кафа і Солхат вдало доповнювали одне одного в торговельному плані: перша була морським портом, другий — портом степовим. Комерційні зв’язки між Солхатом і Кафою були такими міцними, що навіть у ті моменти, коли стосунки між татарами та генуезцями суттєво погіршувалися, як це, наприклад, було в середині XV ст., їх неможливо було остаточно розірвати.
Політичне та економічне значення Солхата перетворило його на справжню столицю півострова, і не випадково Абу-л-Феда, арабський письменник початку XIV ст., називає його «столицею Криму». Марокканець Ібн Баттута, який відвідав Кримський півострів 1333 р., назвав Солхат містом «великим і красивим», від якого вглиб золотоординської держави простягається облаштована дорога з розташованими на ній через певні відрізки шляху спеціальними станціями, де можна поміняти коней. Доречним буде порівняти південний левантійський напрям торгівлі Золотої Орди з північним балтійським. Якщо на Балтиці виходом джучидів до північноєвропейської торгівлі був Новгород, то на півдні «вікном у Середземномор’я» став Солхат і нерозривно пов’язана із ним Кафа. Через Крим пролягав торговельний шлях, який поєднував Захід і Схід — у гаванях півострова вивантажували західноєвропейський крам, який вирушав потім у Татарію, а Солхат-Крим став кінцевим пунктом великої караванної магістралі, у якому накопичувалися привезені східні товари перед завантаженням на кораблі, що вирушали через Чорне море і протоки у Середземне море і далі до Західної Європи. Про масштабність торгівлі свідчить величезний п’ятикутний караван-сарай, що розташовувався біля в’їзду до міста — його площа становила дві з половиною тисячі квадратних метрів!
Із середини XIII ст. починається активне проникнення на півострів ісламу, пов’язане із діяльністю золотоординського хана Берке (1257— 1266 рр.), третього сина Джучі і, відповідно, молодшого брата Батия. Здобувши владу після смерті брата 1257 р., Берке прийняв нову релігію від суфійського проповідника Сайфетдіна-ал-Бохарізі й почав активно насаджувати іслам у межах Золотої Орди. Зокрема, 1263 р. у Солхаті було збудовано квартальну мечеть, а у 1287—1288 рр. споруджено нову п’ятничну мечеть, кошти на яку — 2000 динарів — виділив єгипетський султан ель-Мелі ель-Мансур Калавун ал-Альфі на знак дружби з ханами Золотої Орди. Навернення хана Берке до ісламу зробило його справжнім героєм в очах арабських істориків доби середньовіччя, які не шкодували красномовства, описуючи його стосунки з єгипетськими султанами і втручання у справи мусульман у Малій Азії. Зауважимо, однак, що насправді прийняття татарами ісламу тривалий час мало нетривкий характер, і традиційні релігійні культи, зокрема тенгризм, доволі міцно утримували свої позиції в кочовому суспільстві.
Після смерті бездітного хана Берке влада над правим крилом Золотої Орди перейшла до Ногая, володіння якого розташовувалися у Добруджі — області Нижнього Подунав’я. Цей хитрий, підступний і жорстокий правитель бачив своїм єдиним оком більше, ніж його вороги — обома. Особливо посилилася влада Ногая за правління слабовольного і напівбожевільного золотоординського хана Туда-Менгу, який приділяв мало уваги державним справам і проводив увесь час за розвагами і бесідами із суфіями. Коли ж наступний хан, Тула-Буга, спробував обмежити самоуправство Ногая, той підступно заманив правителя до засідки і знищив, ліквідувавши потім за підтримки нового хана Тохти й усіх своїх реальних і надуманих ворогів — можливих суперників у боротьбі за владу.