Урочище Тернове розкинулося неподалік правого берега Дніпра і являло собою невелику низовину, оточену з усіх боків невеличким густим лісом. Терновим його прозвали через дикий терен, що пишно розрісся в низовині. Навесні терен тішив око цвітінням білосніжних квіточок, а восени пригощав корисними й терпкими плодами. Перші жителі урочища нещадно вирубали терен у центрі, звільнивши місце для будиночків, а решта колючих заростей оточувала крихітний хутірець, немов жива огорожа.
На підході до хутора Марко спішився та перевдягнувся в дорогий і ошатний одяг. У розважливого, сміливого Марка була одна слабкість — він любив гарно вдягатися, а його пристрасть до нарядів була хворобливою. Правда, щодень він одягався, як і більшість запорожців, украй просто, майже бідно. Зате коли куди-небудь їхав, то не гидував похизуватися добротним одягом і грошей на нього ніколи не шкодував. Ось і тепер хлопець спеціально перевдягнувся, щоби мати гарний вигляд.
— І для кого ти так вбрався? — сміючись, запитав Тимофій. — Невже в тебе тут лю́бка завелася й ти мене до себе у свати береш?
— Ні. Я сидюком-гречкосієм[13] стати не хочу. Але вигляд мушу мати добрий — аби всі бачили, що вільний козак їде, — Марко швиденько придумав собі виправдання. — А то ми з тобою не на лицарів схожі, а на пройдисвітів.
— Ще подумають, що ти — польський шляхтич, а я — твій хлоп! — весело хихикнув Тимофій.
Марко зітхнув — його друг навіть у простій полотняній одежині, вдягненій із нагоди подорожі і спеки, вигляд мав благородний і був писаним красенем. Засмага обличчя підкреслювала великі сині очі Тимофія, які від цього здавалися ще яскравішими, виразнішими в обрамленні довгих і чорних вій, а білозуба усмішка запалювала в них завзяті вогники. Тимофій не носив на маківці вузького й довгого чуба за звичаєм запорожців. Він збривав своє чорне волосся зі скронь і потилиці, залишаючи його недовгою, широкою смугою від чола до тімені, але зачісував на лівий бік на знак того, що він — досвідчений козак. Такий чуб дуже йому пасував, і це була єдина причина, через яку Красунчик нехтував довгим чубом. Вуса Тимофій носив витончені, тонкі, які не приховували чуттєвих губ.
— Не подумають! І взагалі, хіба шкода тобі, якщо я ошатно вдягнуся? І так дівчата до тебе, як мухи до меду, липнуть. Не те, що до мене, — відповів Марко.
— Та ні! Вбирайся на здоров’я! А дівками я з тобою поділюся — не жадібний, — усміхнувся Тимофій, але потім, подумавши, вирішив, що Марко має рацію: негоже їм бути неповажними, — і тому теж перевдягнувся.
Поселення було зовсім крихітне й ледь налічувало з п’яток дерев’яних або глинобитних будиночків. Назустріч друзям ішла дівчинка-підліток. Побачивши двох козаків, вона аж рота розкрила, намагаючись запам’ятати найдрібніші деталі вигляду незнайомців. Тепер буде, що розповісти купці сусідів — не щодня тут проїжджають козаки, та ще такі красені! А тут ще Тимофій підлив оливи у вогонь. Нахилившись із коня, ближче до обличчя дівчинки, він спокусливо усміхнувся й запитав:
— А чи не скажеш мені, красуне, де будинок козака Ониська?
Дівчинці навіть мову поцупило від такої уваги вродливого незнайомця до її скромної персони. Марко пирснув: треба ж, така шмаркачка, і та мліє від його друга!
— Ну? Я чекаю, — перепитав Тимофій.
— Там! — дівчинка нарешті зрозуміла, про що її запитують, і вказала рукою в кінець хутірця.
— Дякую тобі! — Тимофій підморгнув дівчинці, і обидва приятелі, не звертаючи більше на неї уваги, скерували коней у вказаному напрямку.
Будиночок козака Ониська стояв осторонь інших, ближче до тернових заростей. Він був до непристойності простий — між чотирма вбитими в землю дерев’яними стовпами покладено обмазаний глиною хмиз, а дах укритий очеретом. Друзі навіть здивувалися, що така небідна людина, як Онисько, живе в халупі.
Перед хатою був маленький двір. Точніше визначити, що це подвір’я, було складно, тому що майданчик перед будинком поріс споришем і не мав тину. Позаду хати, імовірно, розташовувалися господарські прибудови. Кудлатий пес, побачивши гостей, спочатку спритно відскочив убік — ще вдарять під черево, але потім, осмілівши, заливисто загавкав. На ґвалт собаки на поріг хатки вийшла дівчина, така вродлива, що друзі мимоволі перезирнулися — чи не завів собі Онисько на старість молоду коханку?!
13
Сидюки, сині, гречкосії, баболюби — так сімейних козаків називали неодружені, безсімейні запорожці.