На вигляд дівчині було орієнтовно років двадцять. Вона мала високу струнку поставу й чорні пронизливі очі. Коси, чорніші за ніч, короною були викладені навколо гордо підійнятої голови й вигідно підкреслювали теплий, трохи смаглявий відтінок шкіри. Примітною була і її сукня з багатої візерунчастої тканини, з вузьким корсажем, обробленим мереживами, і довгою спідницею — зовсім як у шляхтянки. Таке вбрання було дивно й навіть дещо безглуздо бачити тут, посеред Дикого Поля. Уважно оглянувши двох мандрівників, дівчина гордовито запитала:
— Хто ви такі?
Побачивши таку кралечку, Тимофій моторно зіскочив із Ворона. Звабливо усміхаючись, він витончено й чемно вклонився дівчині так, ніби це була польська королівна.
— Прекрасна панночко, дозволь двом утомленим подорожнім знайти притулок на цю ніч під твоїм дахом! — пустотливо зиркнувши очима, попросився Тимофій.
Дівчина й оком не повела, а лише холодно зауважила:
— Ну ти й нечема, козаче! Кланятися ти вмієш чудово, а ось ввічливості, схоже, тебе й зовсім не навчили. Порядні люди перш називаються, а вже потім на нічліг просяться.
Але Тимофій анітрохи не зніяковів від такої відповіді. Навпаки, він ще спокусливіше усміхнувся суворій красуні.
— Моє ім’я Тимофій на прізвисько Красунчик. А це мій найкращий друг і відважний лицар Марко Воловодченко, — поважно відрекомендував він. — Обидва ми — вільні козаки. А їдемо із Січі до Києва. Нам відомо, що тут проживає козак Онисько, і ми маємо честь бути з ним знайомі, от і хотіли попроситися до нього на нічліг, знаючи, що така добра і благородна людина, як він, не відмовить.
— Козака Ониська немає вдома, — усміхнулася дівчина.
Але Красунчик і тут не розгубився:
— Ну то й що! Ми його почекаємо! Або ж сподіватимемося на твою милість, моя панно.
— А якщо я не дозволю? — скинувши брову, запитала строга панянка.
Тимофій підійшов трохи ближче, уперши одну руку в бік, пестливо подивився на дівчину й заговорив:
— Така чарівна й добра панночка не може бути такою жорстокою, щоби не дати притулок двом бідолашним мандрівникам, котрі змушені ночувати під частими зірками й холодними росами. Якщо панночка нам відмовить, я кинуся перед нею на коліна і слізно благатиму дозволити нам переночувати хоча б у хліві.
Але красуня лише презирливо скинула брови.
Маркові це кривляння свого друга набридло. Він був скромною, але гордою людиною. Тому йому стало неприємно — їм не раді, а Тимофій зубоскалить перед гордовитою дівчиною.
— Послухай, досить! Немає Ониська вдома, тож нема чого марно людям терпіння випробовувати й нахабно напрошуватися. Поїхали звідси! — промовив він із легким роздратуванням.
Дівчина, яка так і не підпала під чарівність Тимофія, з усмішкою вислухала горду промову Марка.
— Що ж ви так швидко здалися? А ще лицарі! — піддражнила вона двох козаків. — Не мучитиму вас — батька немає вдома, і якщо до ночі не буде, то приїде лише через три дні.
— Батька? — перепитав здивований Марко.
— Так. Я донька козака Ониська. Мене звуть Христина.
Тут із-за хатки вийшли двоє козаків, вочевидь джури[14] старого Ониська, які за відсутності свого господаря охороняли його доньку.
— Тобі докучають, панно? — запитав один із них.
— Та це ж Красунчик із Воловодченком. Вони ж свої! І, напевно, до Ониська приїхали, — сказав другий, тому що добре знав двох друзів
— Ні, вони мені не докучають! — усміхнулася красуня Христина. — Вони про батька й питали. Ідіть, — владно сказала вона джурам, а потім запросила обох молодих козаків: — Заходьте до хати, панове, будуть вам і нічліг і вечеря. Я не можу відмовити в гостинності друзям мого батька.
Вочевидь, панночка виявилася не такою вже й гордовитою і зовсім не заперечувала, щоби провести час у компанії двох симпатичних молодих хлопців.
Житло Ониська всередині було таке ж небагате, як і зовні, але дуже чисте. У кутку висіли образи́, і обидва молоді козаки, увійшовши в хату, зняли шапки й побожно тричі перехрестилися. У хаті була лише одна кімната з вибіленою білою піччю, розфарбованою візерунками на манер кахельних плит, тож хлопці здогадалися, що ця краса — справа рук чарівної господині. Уздовж стіни стояли дерев’яні лави, а підлога була земляна.
Христина сама накривала на стіл. Мабуть, Онисько й не думав наймати донечці-красуні кого-небудь для допомоги по господарству — навіть наперсниці-нахлібниці дівчина не мала. І було незвично бачити в бідній хатині ошатну панну, яка виставляла простий глиняний посуд з їжею на стіл, покритий скатертиною із грубого полотна. Марко крадькома поглядав на господиню — чарівність дівчини вабила його. Перш він мало звертав увагу на дівчат, але врода доньки Ониська вразила його.