— Ні, мені не нудно тут і не страшно, — усміхнулася Христина. — Перший час так — складно було звикнути. Адже я виросла зовсім в інших умовах, а тут мені довелося стати господинею цієї маленької хати. Я спочатку навіть і пиріжка зліпити не могла, але тепер усього навчилася. Та й батько попереджав мене, що тут жодних розваг немає і слуг я не матиму. А потім я полюбила Дике Поле всією душею. Тут я себе людиною відчуваю.
— Та все ж таки? — Тимофій теж запідозрив, що просто так, із любові до степів і старого батька молода вродлива дівчина не стане самотньо жити в глушині, де немає жодного гідного товариства, окрім рідкісних подорожувальників і степових ховрахів.
Христина уважно подивилася йому в очі — вона зрозуміла, що Тимофій запитує її про справжні причини. Запитує не з порожньої цікавості або нудьги, а тому, що йому щиро цікава саме вона сама та її доля. І несподівано гордій дівчині захотілося виговоритися перед цими двома молодими козаками, які припали їй до душі і в яких було так багато милої безпосередності та добродушності. Христина зітхнула. Зминаючи мережива на розшитому корсажі, вона заговорила, дивлячись кудись у куток:
— Мій батько — ревний православний, у минулому шляхтич, одружився на моїй матері, полячці зі знатного католицького роду. Він безмежно кохав мою матір, що й одружився на ній, незважаючи на свою неприязнь до католицтва. Однак мама так і не змогла ані полюбити батька, ані звикнути до нього. До того ж вона люто зненавиділа його, вважаючи хлопом і проклятим схизматиком. Проте це не завадило їм народити чотирьох дітей. Я маю троє братів, і, як ви знаєте, двоє з них тепер на Січі. Ми зростали всі разом і бачили, що батьки не ладнають між собою. Остаточний розлад у родині почався тоді, коли батько відвіз моїх старших братів на Січ через боязнь, що мати наверне їх на католицтво. Мама дуже страждала від розлуки із синами, але що вона могла вдіяти?! Ображена, вона вирішила остаточно залишити батька і, забравши нас із братом, який тоді був ще малим, відвезла до свого брата у Краків. Батько не заперечував проти її від’їзду, та й утомився він боротися з ненавистю і презирством дружини. Але часто відвідував маму. Точніше не її саму, а нас із братом. Я дуже люблю батька. Мене хрестили православною і, незважаючи на вплив дядька й умовляння матері стати католичкою, я нізащо не бажала відступитися від православ’я. Я зростала, і до мене почали свататися знатні поляки. Мама не силувала до шлюбу — вона надто добре пам’ятала, як жити з людиною, котру не кохаєш. Батько теж це розумів, тому так само не квапив мене й не нав’язував наречених, даючи можливість самій вибрати чоловіка. Окрім того, батьки давали за мною багатий посаг. Тому не дивно, що навколо мене вилися натовпи шанувальників. Я вважала, що крутяться вони через мене саму, але виявилося, що заради мого посагу. Для них я була однаково, що дорога кобила, — вони не бачили в мені живу душу, не звертали уваги на мої почуття, бачили тільки моє багатство і вважали єретичкою, холопкою через походження й віру мого батька. Правда мені відкрилася... — Христина запнулася — очевидно, ці спогади були їй неприємні. — Утім, неважливо як, головне — я зрозуміла, ким є шанувальники. Коли батько знову приїхав відвідати нас із братом, то дізнався, що мій брат, підпавши на вмовляння матері й дядька, прийняв католицтво та ще й збирається стати єзуїтом. Гніву його не було меж. Я скористалася цими обставинами та вмовила батька забрати мене із собою. Мені остогиділи і Краків, і шляхетне панство, таке благородне й освічене на вигляд, а насправді жадібне, гордовите, розпусне. Спочатку батько хотів поселити мене в Черкасах, але я твердо наполягла на своєму — якщо добром не візьме жити сюди, отже, пішки дійду до його хутора у степу, а однаково житиму там, де хочу. Ось так я тут і оселилася. Уже понад рік минув, як тут живу.
— Але така гарна, знатна й освічена дівчина, як ти, і тут?! Ну, хоча б, дійсно, у Чигирині! — Тимофій був украй здивованим. — Там усе безпечніше буде.
— А ти, пане, гадаєш, що в Чигирині краще? — спохмурніла Христина. — Там повно шляхти, яка, наче сарана, налетіла в Україну, щоб урвати шматок побільше. Вони нас, православних, за людей не вважають. Будь ти хоч нащадком князів литовських — ти православний, отже, схизматик, єретик. Хоча простим селянам ще гірше — шляхта їх узагалі за худобу тримає. Ось у тій же Туреччині жоден паша не має права безкарно знущатися над простим хлопом так, як це робить у нас будь-який шляхтич. Навіть у татар жоден мурза не може образити простого хлопа, хоч той і християнин. Лише в нашій вільній Речі Посполитій безвинно знущаються зі стількох людей, скільки не замучують східні деспоти за все своє життя! — запально говорила дівчина. — Інший ясновельможний пан здасть свої землі єврею-орендарю[18] разом з усім, що там є, — полями, луками і млинами, з усіма людьми тяглими та нетяглими, котрі живуть на цих землях, з усім їхнім добром. А ще передасть єврею право судити й милувати всіх, хто на землі орендованій живе. Єврею що — аби прибутків побільше вичавити із землі. Заплатить шляхтичу орендну плату, а з людей потім у три шкури дере останнє собі в кишеню, вигадуючи нові побори й податки понад призначені. Адже йому байдуже, що із селянами буде — нехай хоч перемруть усі від голоду й непосильної роботи, землі ж не його, неважливо, хто їх потім оброблятиме. Наживеться на них і, як завершиться термін оренди, поїде собі. Згадуй, як звали. Та й жалості вони, євреї ці, не знають. Кістки людські — і ті на борошно перемололи б та й продали, якби могли. Навіть дітей хрестити не можна без згоди та плати за це єврею-орендарю! Якщо не заплатять батьки — так дитя нехрещене й померти може. Соромно сказати, що навіть православні шляхтичі чинять — теж здають свої маєтки в оренду євреям. А що їм до того — багато хто хоче таких самих привілеїв та прав, як і в католиків-шляхтичів, і заради цього зі шкіри геть лізе, аби домогтися того самого становища, що й у ляхів. Тільки віру свою не зраджують! Ви скільки вже на Низу живете? Коли були на волості? Давно! Так от не відаєте й не мислите, яке там жахливе і страшне життя для тих, хто не лях, не католик, а православний. Не можу я на це все дивитися! Тяжко мені! Але що я, слабка жінка, можу вдіяти? А от коли сюди приїхала — волю відчула. Вийду у степ, вдихну вітер і вільною почуваюся.
18
Такі орендні відносини між польським, українським дворянством та єврейською елітою не були рідкістю, що підтверджується орендними договорами, які збереглися дотепер. Також існує багато свідчень про жорстокість євреїв-орендарів стосовно підневільних селян, чим пояснюється ненависть до них селянства.