Тимофій мовчав. Він розумів, що панночка Христина має рацію, і заперечити їй було нічим. Хлопець згадував своє життя у Львові, товаришів-козаків, яких на Січ привели утиски можновладців, пригадував маневри покійного батька, який зберіг вірність своїй релігії й тому був змушений захищати себе та своє надбання від зазіхань нахабних сусідів-католиків. Так, Христинина правда — життя ставало нестерпним як для простих людей, так і для православної знаті.
Молоді люди, усі троє, замовкли. Їхня розмова стихла. Кожен із них відчув у душі досі невідому образу та обурення щодо несправедливості. Христина перша порушила мовчанку, згадавши, що має гостей і як привітна господиня зобов’язана розважати їх.
— А бажаєте, панове, я зіграю вам на скрипці, щоби розважити? Уміння моє скромне, але все ж сподіваюся на вашу поблажливість до моєї гри.
Дівчина дістала привезену з Польщі скрипку, яка здавалася справжнім дивом у цій убогій мазанці.
Марко був вражений — він, на відміну від Тимофія, ніколи не чув гарної гри на скрипці. Якщо раніше його вабила чарівність Христини, то тепер хлопець був зовсім підкорений. Козак із захопленням дивився, як витончено дівчина тримає скрипку, як рухаються її маленькі руки, тріпочуть довгі вії й кидають напівкруглі тіні на смагляві щічки. Коли Христина закінчила грати, Марко випалив: «Зіграй ще!»
Проте було вже пізно, і слід вкладатися спати. Молоді люди хотіли допомогти господині прибрати зі столу, але не з господарності, а лише для того, щоби довше покрутитися біля вродливої дівчини. Одначе Христина розгадала їхній маневр і зупинила витонченим рухом руки:
— Ні. Це недобре — ви мої гості. Я сама впораюся, — з прихованою усмішкою сказала дівчина. — А вам час уже спати. Лише от у будинку мені вас покласти ніде, та й задушливо тут буде. Тож доведеться вам, панове, заночувати на сіннику. Не бійтеся! — Христина весело подивилася на Тимофія, — він укритий від холодних рос навісом, та і я вам дам овчинки, щоби нічна прохолода не дошкуляла.
Лежачи на сіннику поруч із міцно сплячим Тимофієм, Марко ніяк не міг зімкнути очі — перед очима все стояла прекрасна полька, горда і благородна. Дивлячись на всіяне яскравими зірками небо, Марко згадував блиск очей Христини. «А очі в неї, що зірки ясні!» — думав парубок. Навколо було тихо, денна спека зійшла, поступившись місцем нічній прохолоді. Але згодом утома зморила молодого козака, і він заснув. Не важко здогадатися, що уві сні Марко бачив Христину.
Уранці двох приятелів нагодували свіжими сирниками зі сметаною й щедро забезпечили провіантом у дорогу. Прощаючись із привітною господинею, Тимофій довго кланявся і прикладався до ручки вродливої панянки, щебечучи компліменти, побажання здоров’я й довгих років життя. Коли нарешті його вдалося відтіснити і він усівся на свого Ворона, Марко теж чемно вклонився і, поцілувавши ручку дівчини, утримав у своїх долонях та запитав: