— Дасть Бог, побачимося ще, панно?
— Дасть Бог! — відповіла Христина й ласкаво йому усміхнулася.
Марко затріпотів — її ніжний погляд і усмішка вирішили все. Він швидко обняв Христину за стрункий стан і плечі та притулився до її уст довгим поцілунком. Тимофій аж рота відкрив, очманівши від такої несподіваної вольності свого зазвичай тихого і скромного приятеля. Перш ніж усі схаменулися, Марко випустив Христину з обіймів, швидко скочив на свого коня, пришпорив його і був такий. Але все ж хлопець не стерпів і озирнувся на ходу, дізнатися, чи не гнівається на нього прекрасна панночка.
Христина не гнівалася — вона з усмішкою дивилася йому вслід, очевидно, розуміючи, що молодий козак поцілував її не для того, щоби принизити або з пустощів, а тому що просто не зміг попрощатися інакше. Дівчина інтуїтивно відчула, що вона ранила серце молодого козака коханням.
Коли козаки від’їхали вже досить далеко, Христина, яка дивилася їм услід з якоюсь для неї самої досі не відомою тугою, прошепотіла: «Бережи тебе Боже, козаче!» — і, зітхнувши, повернулася до хати.
Марко й Тимофій певний час їхали мовчки. Марко згадував учорашній вечір і чорні очі красуні Христини. З пам’яті молодого козака не йшло чудове видіння дівчини, яка схилилася над скрипкою, її витончені, біленькі пальчики, що утримували смичок. Він згадував, як вона хмурить брови, як усміхається, які податливі були її уста під час поцілунку, як калатало серце в її грудях, коли він притискав її до себе.
Але живий і діяльний Тимофій не міг довго мовчати. Христина в нього особливого захоплення не викликала, хіба що своєю вченістю. Він був занадто розпещеним увагою львівських красунь, і не лише їх — жінки завжди чіплялися до нього, та й сам він був до них охочий. Утім, вчинок Марка його покоробив — Тимофій, навіть зі своєю пристрастю та пустотливістю, ніколи не дозволив би собі так учинити з дочкою колишнього соратника зі зброї. Про це він і висловитися вголос:
— І який ґедзь тебе вкусив? Навіть я до такого не додумався б! І якого біса ти поліз до неї цілуватися? Ось що, що вона тепер про нас подумає? Що ми — двоє шалапутів? А якщо батькові розповість? Як я старому Ониську в очі подивлюся? Що ж це виходить, ми доньку такої гідної людини не поважаємо, якщо по-Божому не могли з його дому поїхати, щоби не вчинити якоїсь капості.
— Та що ти голосиш, як стара бабця в попа на сповіді про гріхи молодості! Не стане вона батькові на нас скаржитися. Та й чим я її образив? Тим, що сподобалася вона мені? І хіба приниження для гарної дівчини з хлопцем поцілуватися? Ти б краще себе згадав, як ти за спідницями волочишся. А як через тебе дві баби побилися? Забув чи що? Тимофію, ти — святенник!
— Я до неї цілуватися не ліз! — відрізав Тимофій, який досі не міг заспокоїтися, але потім уважно подивився на друга. — Невже панянка тобі так у душу запала? Вона, звичайно, розумниця і красуня, тільки от...
— Що? — нахмурився Марко.
— Тільки от Онисько не віддасть її за тебе.
— Чим я гірший за інших?
— Ти — пройдисвіт! — хихикнув Тимофій.
— А я свататися поки й не збирався. Перш саму Христину треба запитати, а потім уже і свататися, — зніяковіло буркнув у відповідь Марко.
Розділ ІІІ.
КИЇВ
Серце матері — це безодня,
у глибині якої завжди знайдеться прощення.
Подальша подорож Марка й Тимофія з того моменту, як вони залишили Тернове урочище, минула мирно та без пригод і швидко добігла свого кінця. Друзі їхали вздовж Дніпра, благополучно минули й помилувалися на знамениті дніпровські пороги, зокрема на страшну красу Ненаситця. Безперешкодно залишили за собою й фортецю Кодак[19] — твердиню, побудовану в 1635 році на кордоні Дикого Поля та волості для оборони від татар, а насправді — для запобігання втечі селян на Низ і перешкоджання городовим козакам вільно ходити в морські походи на чайках. «Ключ від Запоріжжя» — так охрестили цю фортецю сучасники, адже вона вважалася неприступною. Одначе така гучна слава Кодака однаково не завадила гетьману низових козаків Сулимі[20] взяти її штурмом і зруйнувати лиш за місяць після завершення її будівництва. Зруйновану фортецю поляки відбудували наново, ґрунтовно її зміцнили, і тепер це була справді неприступна твердиня — із суші оточена міцною кам’яною стіною з глибоким ровом, потужною артилерією, сторожовою вежею та гарнізоном із шестисот іноземних найманців драгунів[21].
19
20
21