В останніх числах липня двоє друзів під’їжджали до Києва. Місто вразило Тимофія, який бачив його вперше в житті. Він добре пам’ятав і дуже любив прекрасний Львів, де пройшли роки його отроцтва, але Київ, що потопав у зелені садів та був оточений густими лісами, які підходили впритул до міських воріт і стін, увінчаний золотими маківками храмів і монастирів, вразив уяву молодого козака.
Квітучий за часів Київської Русі, перетворений на руїни монгольськими загарбниками, перенісши роки забуття, а потім високо оцінений литовськими князями давній Київ відроджувався з попелу, неначе фенікс. Не змогли винищити прекрасне місто ані війни, ані епідемії, ані зла воля загарбників. Тут, біля невисоких київських пагорбів, у водах Дніпра, хрестилася Русь, звідси пішло православ’я по всій слов’янській землі. У цьому місті правили великі князі, звідси йшли дружини воїнів обороняти кордони рідної землі, сюди стікалися великі торгові шляхи, купецькі каравани з усіх кінців світу, сюди з далеких країн приїжджали жити і працювати видатні зодчі, іконописці, майстри-ремісники. З Києва вони несли просвіту й мистецтво в далекі північні землі. І тепер стародавнє місто процвітало, багатіло на торгівлі та потроху повертало собі колишню блискучу славу.
Марко спеціально повіз друга через прадавні Золоті ворота, які досі вважалися головним в’їздом Києва. Ворота хоча й були напівзруйновані, але ще справляли своєю величчю грандіозне та приголомшливе враження на тих, хто бачив їх уперше. Не залишився байдужим до них і Тимофій.
Проїхавши Золоті ворота, друзі опинилися у Верхньому місті, мало забудованому та заселеному. Його досі оточували залишки стародавніх укріплень — напівзруйнований вал та рів із в’їздом через уже згадані Золоті ворота, навпроти яких розташувався собор святої Софії з невеликою слобідкою коло нього. У Тимофія негайно виникла спокуса подивитися на цей чудовий храм, але Марко, якому кортіло побачити матір, пообіцяв показати великий храм згодом.
За валом Верхнього міста лежав Михайлівський монастир із власними мурами та укріпленнями. Від монастиря починалася Михайлівська стежка, що проходила по схилу гори, через Лядські ворота, повз Козяче болото, через укриту лісом і чагарником Хрещатицьку долину й далі через яри та ліси вела до Печерського монастиря, розташованого осторонь, за межею київських міських стін. Але двоє молодих козаків повернули на Поділ, до будинку сім’ї Марка.
Поділ, так само як і Верхнє місто, теж не був тісно забудований. У ньому було чимало пусток, серед яких то там, то тут хаотично розкинулися будинки та садиби містян з обов’язковими садочками навколо домівок, господарськими будівлями й городами. Ця частина Києва була мало укріплена: її оточували неглибокий рів і слабкий частокіл із дерев’яними сторожовими вежами. Але все ж Поділ був найжвавішою частиною Києва та дуже швидко заселявся передусім ремісниками й торговцями. Адже місто було розташоване на перехресті багатьох торгових шляхів з усіх кінців світу, що не могло не сприяти розвитку ремесла та промислів — купці охоче приїжджали до Києва скуповували високоякісні вироби місцевих умільців.
Тут же бурхливо кипіло і процвітало культурне та торгове життя містян. Магдебурзьке право[22], подароване місту ще в 1494 році литовським князем Олельком[23], звільнило Київ від влади воєвод і подарувало власне управління в особі війта[24], якого обирали містяни зі свого середовища, але однаково затверджував польський король. Тому більшість війтів віддано підтримували польську владу й ретельно дбали про її інтереси, водночас не забуваючи про власні. На Подолі містилися міська Ратуша, основний ринок — Житній торг, Богоявленський монастир і Братський, у якому була відкрита знаменита школа Київського братства[25], богадільня з лікарнею. Тут же була зведена більшість православних храмів.
Північна частина Подолу належала католицьким ченцям-домініканціям і називалася Біскупщиною[26]. Містяни, які мешкали в цій частині міста, перебували під владою католицького єпископа і платили йому податки. Але заповзятливі монахи посиленими темпами нахабно прихоплювали сусідні ділянки землі, що належали вже київському магістрату. Через це містяни відділилися від Біскупщини каналом, аби перешкодити безсоромним сусідам захоплювати нові земельні володіння вже в самому Подолі.
Відразу за Біскупщиною починалося урочище Оболонь, яке хоча й часто затоплювалося весняними водами, однак славилося чудовими луками, пасовищами та сіножатями й було предметом постійної боротьби за володіння між можновладцями — православними, католиками та уніатами. Така ж сумна доля бути яблуком розбрату спіткала і Труханів острів на Дніпрі, за право володіння яким постійно боровся міський магістрат в особі війта й Микольсько-Пустельний монастир.
22
23
24
25
26