Повернення в рідне місто викликало в Марка неабиякий душевний трепіт — скільки років він не був тут, скільки щасливих спогадів дитинства пов’язували його з цими церквами, заплутаним лабіринтом вулиць, багатолюдним натовпом містян і проїжджих купців, вуличним шумом і суєтою! Усе навколо було до болю знайоме, рідне й водночас здавалося Маркові новим — немов ці фортечні стіни, храми та будинки стали нижчі, ніж були в його дитинстві. Марко не міг уторопати, що насамперед змінився він сам. Адже поїхав із Києва майже дитиною, а тепер повернувся вже дорослим чоловіком.
Проїжджаючи багатолюдними вулицями, Тимофій із цікавістю крутився навсібіч. Він із задоволенням розглядав дерев’яні одноповерхові будиночки, строкату й різношерсту юрбу перехожих, прекрасні храми — усе це нагадувало йому щасливі, безтурботні роки юності, проведені у Львові. Але Львів був іншим — більш витонченим і гордим містом. А тут усе просте, рідне, по-домашньому затишне.
Будинок, у якому мешкала сім’я Воловодів, був невеликий, одноповерховий та дерев’яний, оточений маленьким садом. В’їхавши на подвір’я рідної домівки, Марко зліз із коня і схвильовано зупинився, не сміючи ступити далі, на ґанок. Загавкав собака — це був уже інший сторож господи, а не той кошлатий песик на прізвисько Реп’ях, з яким Марко грався в дитинстві. На гавкіт собаки на ґанок із різьбленими дерев’яними поручнями вийшла жінка.
Серце Марка завмерло — як мама змінилася за ці роки! У його пам’яті вона була стрункою, високою жінкою з розумними сірими очима, а тепер ненька мов стала меншою, нижчою, повнішою, лише очі не змінилися — як і в далекому дитинстві, вони сяяли ласкою та добротою, у них світилися та мудрість і любов, які здатне побачити і зрозуміти тільки любляче свою матір дитя.
Жінка окинула поглядом двох незнайомців, спочатку Тимофія, потім її погляд зупинився на ошатному й гордовитому на вигляд Маркові, що стояв трохи віддалік. Зіниці її очей розширилися, освітилися одночасно і здивуванням, і неочікуваною радістю, і любов’ю, вона сплеснула руками та кинулася йому на шию.
— Господи! Синочку! — вигукнула пані Воловод і, не пам’ятаючи себе від щастя, то обіймала сина, обсипаючи його поцілунками, то відпускала від себе подивитися — який же він став! Не було більше того пухленького Марка — перед нею стояв дорослий, симпатичний, широкоплечий чоловік із чорними вусами, такий високий, що їй довелося піднятися навшпиньки, щоб обійняти його.
Але тут Агафію грубо перервали. Маленького зросту старенька нетерпляче та зі злістю пхнула її в бік: «Та відійди ти!» — і відразу сама кинулася на шию Маркові так, що тому довелося низько нахилитись, щоб обійняти її. Це була сумнозвісна бабця Марка — пані Марина, або Марися, як називали її із самого дитинства й до смерті. За ці роки старенька істотно схудла, наче всохла, згорбилась, але однаково зберегла свій отруйний характер, який моментально проявився в тому, як безцеремонно вона відштовхнула доньку, щоби пригорнути улюбленого онука.
Агафія зніяковіла, в її очах промайнула образа, але тут Тимофій, який уважно спостерігав за цією ліричною сценою возз’єднання свого друга з жіночою частиною його сім’ї, швидко підійшов до неї й шанобливо вклонився.
— Дозволь мені відрекомендуватися тобі, пані. Моє ім’я — Тимофій Клесінський, я шляхтич Подільського воєводства й маю честь бути другом твоєму синові. Він люб’язно запросив мене погостювати в нього, доки житиме вдома, і я смію сподіватися, що моя персона не обтяжить і не завдасть тобі клопоту та невдоволення, моя пані.
Агафія здивовано дивилася на нього, не знаючи, що відповісти. Особливо вразило жінку те, що Тимофій, назвавшись шляхтичем, галантно поцілував їй руку. Такого ставлення до себе Агафія, яка виросла в середовищі простих містян, зроду не бачила. Її увагу відразу ж привернули до гостя і його врода, і ввічливість, і шанобливість. «Треба ж, диво якесь, а не хлопець! — думала вона. — Де ж мій Марко з таким потоваришував?»
— А це ще що за птиця? — голос пані Марисі вивів її із задуми. Тимофій, нарешті, потрапив у поле зору старенької, і літня пані недобрим поглядом розглядала непроханого гостя.
Тимофій лагідно всміхнувся й уклонився бабусі не менш чемно, ніж до цього вклонявся Агафії, та до того ж не погребував прикластися до сухорлявої ручки старенької. Усміхатися Тимофій умів так, що рідкісна жінка залишалася байдужою до нього. Не залишилася байдужою і сварлива пані Марися — вона всміхнулася Тимофієві у відповідь. А робила це старенька вельми молодо й завзято, оскільки в такому поважному віці зберегла зуби ідеальної білини та цілісності. Марко поквапився відрекомендувати бабусі свого друга. Дізнавшись, що перед нею не проста людина, а шляхтич, літня пані заспокоїлася й ще більш прихильно подивилася на Тимофія.