Але, нарешті, череда відвідувачів вичерпалася, і двоє друзів тепер могли вільніше розпоряджатися собою і своїм часом, тому Тимофій попросив Марка повести його до Лаври.
Глибока релігійність низових козаків, за яку їх навіть засуджував покійний митрополит Петро Могила[27], вважаючи аж занадто несамовитими й ревними у православній вірі, наклала на двох друзів свій відбиток. Щоправда, обидва не були безмежно побожними й богобоязливими через свою молодість та рід занять — обидва приятелі мали гарячу вдачу, раділи життю в усіх його проявах і не гребували дрібними та не зовсім благочестивими радощами. Однак Марко й Тимофій ніколи не нехтували молитвою та відвідуванням церкви. Тому одного літнього ранку обидва приятелі вирушили пішки до Печерського містечка, щоби поклонитися святим мощам угодників Божих.
Київ потопав у пишних садах і доглянутих городах містян, але сад, розбитий ченцями біля Печерського монастиря, був особливо гарний і розкішний — у ньому в достатку росли волоські горіхи, рідкісні сорти яблуні, груші, вишні, сливи й навіть виноград. Печерське містечко посилено розросталося та заселялося, чому чимало сприяв і сам монастир. У монастирі було відкрито школу, що дістала назву Лаврської, працювала друкарня. Проте тут зводили свої убогі будиночки дрібні торговці, містяни-ремісники, незаможні козаки, наймити, а також гультяї — селяни, які тікали в місто від панського гноблення. Сам монастир став оплотом православ’я, був місцем паломництва вірян з усіх куточків України.
Печерський монастир, що розкинувся на високому березі над блакитними дніпровськими водами, справив на молодих козаків приголомшливе враження. Навіть на Марка, хоча він і бачив його раніше. Неможливо передати словами ту благодать і спокій, який відчуває кожний, хто входить під низькі склепіння його білих і сухих печерок. Тут, у м’якому сутінку, пробуджується в людині все те прекрасне та піднесене, на що здатна душа людська. А скільки нещасних людей знаходило спасіння, зцілення й розраду біля потемнілих мощей святих угодників?!
Утім, особливо шанували запорізькі козаки Богородицю, вважаючи її своєю заступницею й покровителькою. Жоден воєнний похід не починався раніше, ніж запорожці не відстоять службу в січовому храмі Покрови Пресвятої Богородиці. Вірили козаки, що вкриє та захистить їх у поході Пречиста Діва своїм покровом, як колись укрила вона Константинополь від нашестя турків-мусульман, тому що б’ються козаки за віру християнську. Але особливою причиною шанування було те, що, дотримуючись безшлюбності й заборонивши перебування жінок на Січі, низові козаки віддали себе під заступництво Пречистої й Непорочної Діви Марії, яка завжди залишалася Пріснодівою. Тому відразу після відвідин Лаври обоє друзів попрямували до Верхнього міста, у Софію Київську, щоби поклонитися образу Марії Оранти.
Неймовірне враження на людей справляв цей стародавній величний собор, що височів над низькими дерев’яними будиночками, дивом уцілілий після стількох воєн і лихих часів. Але не пригнічував він відвідувача своєю кам’яною міццю. Швидше навпаки — його високі стіни й маківки немов несли молитви людські до неба, відкриті галереї гармонійно пов’язували святу церкву з навколишнім світом, а людину — з Богом.
Довгі роки Софія Київська, розорена ордою Батия, була позбавлена покрівлі і стояла під відкритим небом. Стіни її почали тріскатися, завалилася горішня частина будівлі, а весь вівтар перетинала огидна тріщина, мов величезний потворний шрам. Однак лише зусиллями та на кошти митрополита Петра Могили чудовий храм був повністю відновлений та відреставрований: на його дзвіницях знову лунали дзвони, а стародавні фрески й мозаїки, пронісши свою красу крізь століття, мерехтіли в чудовій грі світла й тіні. Та найпрекраснішим серед них був мозаїчний образ Богородиці Оранти у вівтарній апсиді храму. Кожен, хто переступив поріг Софії Київської, насамперед бачив Пречисту Діву в золотому мерехтінні, у небесно-блакитних шатах, із руками, піднятими до неба в молитві. Богоматір Непорушна Стіна — захисниця не лише киян, а й заступниця та розрадниця всіх стражденних, притулок для кожної нещасної і змученої душі.
А у височині, з-під маківки, на вірян дивиться суворий лик Христа Вседержителя. Він наче ширяє у вишині, мов вільний сокіл у безкрайньому небі, а погляд Спасителя проникає в душу кожної людини, читаючи всі помисли й пориви в її серці. Але скільки ж у цьому суворому погляді милосердя й любові до грішних рабів Своїх! Немовби погляд Христа обіцяє кожному, хто щиро розкаявся у скоєних гріхах, милість та прощення.
27