Краса собору, його святість, не зламані самим часом, образи Христа і Пречистої Діви глибоко проникли в душу Тимофія — він бачив прекрасний храм уперше. Марко, який ще малим бував тут, а тепер прийшов сюди дорослим, також зовсім інакше сприйняв атмосферу собору, ніж у дитинстві. Залишаючи храм, двоє друзів відчули спокій та легкість у своїх завзятих і бунтівних душах. Але коли вони поверталися на Поділ, додому, Марка гукнув скромний на вигляд молодий чоловік, повний, світловолосий і блакитноокий.
— Марку, це ти? — несміливо запитав він.
Хлопець озирнувся і здивовано подивився на незнайомця — він не впізнав цю людину. Той усе зрозумів і гірко усміхнувся.
— Невже я так сильно змінився, що ти і старого приятеля не впізнаєш? Я ж Дмитро, Івана ткача син. Ми з тобою дружили в дитинстві. Що ж ти зовсім не пам’ятаєш мене?!
Марко не міг повірити своїм очам: невже цей товстенький чоловічок — той самий худенький білявий хлопчик, з яким він колись грав, пустував, крав яблука і груші в чужих садах, купався в річці?!
— Господи, Дмитре! Справді не впізнав тебе! Багатим будеш! — Марко на радощах так міцно обійняв друга дитинства, що той аж пискнув.
— Ти так змінився! — відповів Дмитро, із захопленням розглядаючи Марка. — Не те, щоб уже занадто, але все ж відразу видно, що ти — справжній козак, лицар.
Дмитро ніяковів поруч із багато вдягненим Марком, із дорогою шаблею на поясі, яку міг носити тільки шляхтич. Так само бентежив чоловіка й супутник його приятеля дитинства — Тимофій. У ньому Дмитро безпомилковим чуттям містянина відразу ж розпізнав шляхтича.
— Це мій друг — Тимофій Клесінський. Ми на Січі подружилися, — відрекомендував друга Марко.
— Мабуть, знатний шляхтич? — обережно запитав Дмитро, міркуючи, як себе тримати і з другом дитинства, і з його приятелем.
— А як ти здогадався? — здивувався Марко й додав без жодної прихованої думки: — Так, Тимофій — один із найзнатніших шляхтичів Подільського воєводства, а його старший брат колись був полковником Київського козацького полку.
— Моє походження не таке важливе, — скромно промовив Тимофій, який уже давно позбувся шляхетської зарозумілості своєї юності, і простягнув руку новому знайомому.
Дмитро аж очі витріщив і боязко потиснув руку Тимофія — він ніяк не чекав, що вельможний шляхтич може не погидувати потиснути руку простому ткачу.
— А дозволь, пане, запитати, як же це ти низовим козаком став, коли ти шляхетського роду? — Дмитрик не міг утриматися, щоби не поставити таке зовсім не скромне й, можливо, нетактовне запитання, оскільки з дитинства страждав зайвою цікавістю.
Марко з Тимофієм зареготали, чим дуже збентежили Дмитра: невже він дурість запитав?
— А що, звичайним людям у козаки можна, а шляхті — ні? — сміючись, запитав Тимофій. — Вільним козаком бути добре, тому й пішов!
Але Дмитрику однаково було складно зрозуміти такий вчинок — він народився й виріс в умовах чіткого поділу станів, постійно бачив перед очима розкішне життя шляхтичів та багатих містян, тому і вважав неприйнятною дурістю змінювати сите і блискуче життя знатної людини на напівголодне бродяжництво. Йому не були відомі ані суть козацтва, ані його принципи, ось Дмитро й здивувався таким учинком сина благородного сімейства, а в душі навіть засуджував його.
— Як живеш, Дмитре? — запитав Марко.
— Як усі! Працюю в батька підмайстром. Викручуюся, як умію.
— А ходімо ти нам докладніше розкажеш, як ти викручуєшся. Де у вас тут найкраща горілка? — весело запитав Марко.
— У корчмі в жида Айзіка, — правдиво відповів Дмитро, але потім, схаменувшись, додав: — Тільки ліпше туди не ходити!
— Чому?
— Та там одна шляхта збирається. Що нам там робити? Хоча Айзік і робить найкращу горілку в усьому місті, але туди прості люди не ходять. Загалом, гідна й поважна людина цей Айзік, хоча й жид.
— Уперше чую, щоби про єврея відгукнулися, як про гідну людину. Гаразд, подивимося, що це за корчмар такий, показуй, де це, — відповів Марко.
— Може, не треба! Соромлюсь я! — Дмитро жалібно скривився.
— Веди нас! — із м’якою усмішкою, але твердо наказав Тимофій. — Погану горілку ми з Марком не питимемо.
Молоді козаки підхопили Дмитра під руки, і тому не залишалося нічого іншого, окрім як слідувати під таким своєрідним конвоєм із Верхнього міста в бік Подолу, показуючи, де розташована заповітна корчма.
— Як там дядько Олексій? Давно він уже не приїжджав? Хоч живий? — обережно запитав Дмитро.
— Так, живий батько! — усміхнувся Марко. — Він на Січі міцно прижився і кроку ступити з неї не хоче. Ось навіть зі мною не приїхав.