— А ти до нас назавжди? — з прихованою надією в голосі запитав Дмитро.
— Ні, я навесні поїду назад. Мати попросила мене пожити з нею трохи, тому я і приїхав, бо не можу відмовити. Для мене Січ стала другою домівкою.
— Шкода! — засмутився Дмитро. — Ти коли втік, я дуже сумував за тобою! Не мав я друга ближчого і кращого, ніж ти.
Марко тепло всміхнувся: йому було приємно, що після стількох років друг дитинства не забув його та був йому радий.
— А як твій батько, дядько Іванко? — запитав Марко.
— Старий уже зовсім! Хоче спробувати шовк ткати — це нині дуже вигідне заняття. Спритний мій батько став у торгівлі. Скоро мені треба буде його замінювати, але як я з усіма справами й турботами впораюсь — не уявляю! Я ж не моторний.
— Ти ліпше не юродствуй! Не такий ти вже й дурний, як усім хочеш показати, — усміхнувся Марко, у душі засмучений цією вбогою манерою друга дитинства говорити про себе самого. Та й узагалі Дмитро був якимось зацькованим, забитим, і молодий козак ніяк не міг уторопати чому.
— Дурний не дурний, а все ж не такий спритний, як треба бути на моєму місці, — лише сумно усміхнувся у відповідь Дмитро. — Не все так просто тут, у місті. От ми з батьком на Подолі працюємо, у міську скарбницю податі платимо, а інші ткачі, інший ремісничий люд під воєводою живуть, а є такі, що під ченцями — і під православними, і під католиками. І постійно в нас із ними розлад та чвари — вічно нам або монастирські, або воєводські якусь капость утнуть. Адже нам самим доводиться продавати свій крам, а бажано, щоб і вигідно. Ось через це постійно в нас чвари йдуть. Та й узагалі тут уже так людей притиснули, що жодних сил немає терпіти! Війт що хоче, те й витворяє. Знаєш, хто в нас війт нині? — запитав Дмитро.
— Звідки? — відповів Марко, якому насправді це було байдуже.
— Пам’ятаєш купця Федора Ходи́ку, якого років десять тому втопили містяни за те, що він православні церкви закрив та опечатав? Та маєш ти його пам’ятати! — вів далі Дмитро. — Так от нині війт — його син, Андрій Ходи́ка[28]. Повністю ляхам відданий! Але з воєводою наш війт останнім часом на ножах — воєвода постійно втручається у справи магістрату, постійно вимагає зайві побори з людей ремісничих і торгових, а війту це не подобається! Йому ж менше дістається! Він же сам будь-кого обдере, як липку! Від католицьких ченців зовсім життя немає. Монастирі мають у власності багато землі, от і обкладають людей на своїх землях немилосердними поборами. Уніати й католики зовсім замучили! Одразу й не зрозумієш — хто з них гірше і зліше! У нас багато хто унію прийняв, а деякі, прости Боже, узагалі в католики подалися. А що робити? Коли на тебе, якщо ти православний, можуть донести, що, мовляв, ти віру католицьку ганив. За це відразу людину в тюрму й починають катувати, а потім страчують. У деяких містян так земельні угіддя й інше добро відібрали. Звинуватили людину в богохульстві, стратили, а його майно відразу собі забрали. Воєвода дуже підтримує й усіляко захищає католицьких ченців.
Дмитро гірко зітхнув. Маркові нічого було на це сказати, та й до того ж молоді люди вже підійшли до корчми.
Розділ IV.
У КОРЧМІ ЄВРЕЯ АЙЗІКА
І з ворогом, і з другом ти будь хорошим!
Хто від природи добрий, в тім злоби не знайдеш.
Образиш друга — він ворог твій,
А як обіймеш ворога — то стане другом він.
Корчма єврея Айзіка була популярною серед київської шляхти та заможних містян і славилася, насамперед, своєю вареною горілкою[29]. Серед інших питних закладів Києва цей вирізнявся передусім своєю чистотою та порядністю, якщо взагалі були можливі чистота й порядність у будь-якій корчмі або шинку.
Та й сам єврей Айзік був одним із найкращих представників свого народу, носієм найліпших його рис. Хай який би відвідувач завітав до нього в корчму, він до всіх ставився однаково шанобливо, без слащавого підлещування та підлабузництва, які так властиві людям його професії. Ніколи в його закладі не влаштовувалися бійки, ніколи ніхто не міг дорікнути Айзіку в тому, що в його корчмі обібрали п’яного або він продає бридкі горілку та мед за ціною гарних. Жодного разу жебракові не було відмовлено в подаянні або шматку хліба. Ніколи Айзік не відпускав хмільне в борг, справедливо міркуючи, що негоже наживатися на вадах людини й ще більш збільшувати її гріхи, змушуючи пропивати останнє. За це старий Айзік мав заслужену повагу не лише серед багатіїв, а й серед міської бідноти.
28
29