Незважаючи на те, що продавати одночасно й горілку, і мед, і пиво в одній корчмі заборонялося, київський магістрат закривав на це очі завдяки особливому потуранню війта. Пан війт поважав корчмаря Айзіка, точніше його варену.
Того вечора в корчмі було багатолюдно, але товариство складалося переважно із забезпечених містян і шляхти. Ніхто не звернув уваги на трьох молодих хлопців, що увійшли до корчми, крім самого господаря — Айзік вважав своїм обов’язком щовечір бути присутнім у корчмі і строго дотримувався цього звичаю.
Уважно оглянувши трьох нових відвідувачів і визнавши в них людей порядних, корчмар кивнув на хлопців пухленькій, мов пампушечка, служниці, і та несподівано легко, ніби ластівка, підбігла до них.
— Чого побажають ясновельможні панове?
— Подай-но нам вареної, красуне, — наказав Марко, а потім, звертаючись до Дмитра, весело промовив: — Ти, я подивлюся, ростеш, мов на опарі, тільки не вгору, а вшир.
— Та куди там росту! — зітхнув Дмитрик. — Гладшаю!
Коли подали горілку, Дмитро пив мало, по півчарчини.
— А це ще що таке? — усміхнувся Тимофій: — Так хвалив варену, а тепер у ній розчарувався?
Дмитро зам’явся, але потім відповів:
— Та ні, я не в тому сенсі. Мені багато не можна, а то сп’янію я.
— Ну то й що? — усміхнувся Марко. — Не хвилюйся. Додому ми тебе дотягнемо, хоч ти й погладшав. Ще й не такі туші, як твоя, траплялося тягати.
— Та одружений я! Ось у чому моя біда! — вів далі зовсім засмучений від згадки про свій шлюб Дмитро. — От добре вам — неодружені ви люди, вільні. А я за себе таку змію взяв! Таку змію! Як дізнається дружина, що я горілку пив, то влетить мені.
— Невже ти в неї під подолом, коли залицявся, зміїного хвоста не намацав? — приснувши від сміху, запитав Тимофій.
— Ось ти смієшся, пане, а я — нещасна людина, — жалібно відповів на це Дмитрик. — Не залицявся я до неї! Вона сама до мене причепилась, Наталка моя. Адже вона багатого купця дочка, та є одна біда в неї — уся пика віспинами перекопана, що твоя грядка восени. Як вирішила вона за мене заміж піти, то притьопала до моїх батьків та просто з порогу й каже моїй матері: «Прийми, мене, матінко, я твоя невістка![30] Буде мені твій Дмитро добрим чоловіком, а я йому вірною дружиною. Ти тільки поганого не думай — я не бідна! Батько за мною багатий посаг дає. Не буде твій Дмитро зі мною бідувати!» Батьки мої відмовлятися почали. Куди, мовляв, тобі за сина нашого заміж іти, він і біднуватий, і дурнуватий, і недостойний тебе, і чоловіком дівці стати не здатний, оскільки по-чоловічому слабенький. Навіть лаяти мене почали! А що їм залишалося робити, коли така дзюба в дім приперлася й нахабно сватається? Та куди там! Відмовити — себе ганьбою перед людьми покрити. Одна надія була, що батько її не дасть своєї згоди. Та де там! Із руками й ногами, з усім добром віддав і радів ще, що потвору цю, доньку свою, нарешті заміж видав. Ось так і живу я, нещасний, з цією змією. Вона мене ще й ревнує немилосердно, і навіть б’є. Ось зараз із вами п’ю, а додому прийду — влетить мені від Наталки за те, що гуляю без її відома та ще й горілку п’ю.
Нещасний Дмитрик зітхнув і залпом випив чарку вареної, після чого смішно крякнув та скорчив таку жалібну пичку, що двоє друзів не втрималися й голосно зареготали.
Їхній сміх вивів із себе рябого шляхтича та поважного на вигляд літнього чоловіка, які давно й незадоволено спостерігали за трійцею, що сиділа в куточку. Вони відразу ж упізнали в Тимофієві та Маркові низових козаків, що спричинило у вельможних панів роздратування — не любили вони запорожців!
Шляхтичем був Яцек Кражевський, сокольничий київського воєводи Тишкевича[31], а інший був Федір Голуб, заможний міщанин та магістратський урядник[32]. Обидва були приятелями, але з розрахунку — кожен із цих двох мав потребу в іншому. Утім, кожен із них у глибині душі недолюблював і зневажав іншого. Кражевський нехтував Голубом за те, що той був лише простим містянином, хоча й заможним, а Голуб зневажав Кражевського за те, що той був не в міру пихатим ляхом, хоча становище його було не найвигідніше. Та оскільки інтереси в них були спільні — і шляхтич і урядник були честолюбними й хотіли домогтися великого успіху в житті, то обидва і проводили разом час за чаркою горілки або меду. Веселий сміх двох друзів послугував приводом для того, що ці двоє знайшли вагому причину виплеснути своє роздратування на двох козаків.
— Це хто ж там ірже, як коні скакові? — навмисно голосно і презирливо вигукнув Кражевський.
— Та це ж низовий набрід сюди приперся! — підтримав його Голуб. — Зовсім, мабуть, справи в них там погані, якщо сюди припхалися.
30
Цей звичай у минулому був як пережиток звичаєвого права, тож відмовляти дівчині вважалося ганьбою.
31
32