— Ану, забирайтесь усі звідси! І надалі думайте, що язиками ляпати і як поводитися в порядної людини в корчмі, — голосно проголосив війт.
Усі присутні глядачі, за винятком самих учасників бійки, чомусь зітхнули з полегшенням. Голуб зблід, але все ж улесливо вклонився війту, шмигнув у двері й розчинився в сутінку літнього вечора. Рябий Кражевський затрусився від образи і приниження, сухо попрощався з Ходикою та Айзіком і теж вийшов.
Марко, Дмитро й Тимофій із незворушним виглядом пішли до дверей. Марко метнув корчмареві монетку, яку пан Айзік зловив на льоту і ввічливо кивнув трьом молодим хлопцям на знак прощання. Але коли Тимофій проходив повз Ходики, той поблажливо поклав йому руку на плече й неголосно промовив:
— Ти, соколе, будь тихішим — я ж не завжди проходитиму повз. Воно то зрозуміло, що Кражевський — тварюка, але все ж надалі пильно стеж за собою, пане Клесінський. А братові своєму передавай мої найкращі побажання здоров’я та щастя.
Тимофій кисло посміхнувся до нього і швидко вийшов із корчми. Решта відвідувачів розраховувалися з Айзіком і теж залишали корчму — після бійки настрій пити зник у всіх.
Опинившись на свіжому повітрі, троє молодих людей пішли геть від корчми. Дмитро дрібно сукав ніжками слідом за козаками й усе ніяк не міг отямитися. Треба ж! Він посмів заговорити із самим війтом!
— Скажи мені, мій милий друже, — Марко зупинився й узяв Дмитра під лікоть, — і що це на тебе найшло, що ти так хоробро побіг шепотітися з війтом?
— Та якби я промовчав, то пропали б ви! — відповів Дмитрик. — Ці двоє були перед вами винні, але відповідали б за їхню провину ви. Не скажи я війту, що пан Тимофій — шляхтич, зле вам довелося б. Справа дійшла б до суду, де воєвода доклав би весь свій вплив, аби вас строго покарали. Хоча права втручатися в суд лавників[36] він не має. Сокольничий у нього в милості останнім часом. Ви, певно, так і не зрозуміли, як тут люди живуть! Сподіваюся, що вам це з рук зійде. Найкраще вам, звичайно, примиритися з цим Кражевським.
— Ще цього бракувало! — презирливо сказав Марко.
— Він має рацію, Марку. Тут не Запоріжжя — тут цінують дзвінкі монети і благородне походження. І сьогодні воно нам із тобою стало у пригоді, — Тимофій уже охолов і, обдумуючи те, що трапилося, розумів, що вони дуже легко виплуталися з цієї халепи. — Тільки одного ніяк не зрозумію: чому ж війт так просто нас відпустив? Невже його дуже вразило моє ім’я? Щось тут не так!
Дійсно, чому Ходика, почувши його ім’я, спочатку запитав про сім’ю, а потім поспішив зам’яти справу просто на місці, не доводячи до суду? Що могло пов’язувати подільського шляхтича й київського війта? Та й поведінка корчмаря викликала в Тимофія здивування: треба ж, єврей — і сказав правду!
— Це добре, що Марко сказав мені, хто ти! Ти ж, пане, за народженням вище від Кражевського, хоч православний і низовий козак. Тому це була єдина обставина, яка могла подіяти вам на користь, — подати все, як п’яну бійку шляхтичів, — вів далі Дмитро. — А ти, Марку, хіба не впізнав свого колишнього сусіда, пана Голуба?
Марко насупився, але потім пригадав, що справді колись на одній вулиці з його сім’єю жив якийсь Голуб. Тільки от, вернувшись додому, він його не згадав і тому не питав, куди той подівся.
— Чому це я мав його впізнавати? Яка мені до нього справа?
— Та справа-то пряма! Дивно, що ти його не впізнав. Схоже, він тебе теж. Голуб був вашим сусідом, а коли став урядником, перебрався в багатший будинок. І хіба ти не знаєш, що він дуже допомагає тітці Гапці? Вона ж за околицями має невелику земельку, на яку вже давно хто-небудь свою лапу наклав би, якби не заступництво Голуба.
— Ти що цим хочеш сказати? — знову нахмурився Марко. Виходить, його мати плутається з урядником?
— Тільки те, що ти про матір поганого не думай! Голуб овдовів, має трьох доньок і тепер лише про них і піклується. Не раз придивлявся до самотніх жінок, щоби дібрати їм добру мачуху. Та тільки надто вже перебирав! А твоя мати й серце добре має, і майно. Вона якраз підійшла б! Лише батько твій усе живе й живе. Пошли, Господи, йому довгі літа! Але щойно твоя матінка, убережи Боже, овдовіє, то Голуб відразу з нею одружиться, точніше, з її майном. Він і допомагав і захищав тітку Гапку всі ці роки в надії, що коли-небудь сам здобуде її землю.
36