— Що ж, — холодно сказав Тимофій, — у такому разі не маю більше честі обтяжувати твій дім своєю присутністю. Бувай, пане Голубе.
— І ти, пане, будь здоровий! — старий Федір вдоволено посміхався. «Знатимеш, щеня, як мене бити!» — подумав він, а вголос сказав: — А ти, пане Кражевський, затримайся. Маю до тебе маленьку, але невідкладну справу.
Марко зблід і закусив губу — це були вже навмисні неповага і презирство. Але Тимофій і оком не повів — не сказавши більше ані слова господарю дому, він кивнув Кражевському і вийшов геть, водночас так грюкнув дверима, що Голуб навіть здригнувся.
— От сучий син! Бродяга! Так і дім весь розвалить, негідник. Навіщо ти його привів до мене? — накинувся він на шляхтича.
— Та тому, що Клесінський хоч і низовий козак, але людина благородна і проявив до тебе милість та пошану, першим пішов на примирення, а ти… Та як ти міг бути таким грубим із ним?
— А ти мені що, указ? — єхидно запитав Федір.
— Я привів їх у твій дім! Ти й на мене тінь кинув своєю нечемністю! Отже, виходить, що я прийшов із ними сюди лише за тим, аби ти образив хлопців ще більше ніж учора? Ти забуваєшся! Забуваєш своє місце! — обурювався Яцек.
— А що ти так хвилюєшся, пане? — Голуб теж почав злитися. Зрештою, це його дім, і він сам вирішує, кого приймати, а кого ні. — Тобі яка різниця? Ти завжди для мене бажаний гість! Я пробачив цьому волоцюзі — і буде з нього. Але приймати його у своєму домі не зобов’язаний! Утім, пес із ними, з козаками цими. Чи не відмовишся ти, пане Кражевський, зі мною повечеряти.
— Дякую, але я ситий, — зло відрізав шляхтич.
Старий Федір насупився — раніше лях ніколи не відмовлявся повечеряти. Назрівала сварка, яка несподівано була припинена. Двері у внутрішні покої розчинилися, і з них вийшла середнього зросту дівчина. Вузьке, худе обличчя її мало нездоровий жовтуватий відтінок, тонкі губи завжди солоденько всміхалися, оголюючи великі нерівні зуби, що надавало їй схожість із кінською мордою. Це була племінниця Федора, панна Бася.
Вона безсовісно підслуховувала й підглядала в щілинку за дверима. Красеня Тимофія Бася розгледіла й оцінила відразу, але дуже засмутилася, коли дядько практично виставив його з дому. Угледівши, що в дядечка назріває сварка з Кражевським, хитра дівчина вирішила втрутитися, щоб і надалі мати можливість прясти очима шляхтичу.
— Доброго вечора, пане Кражевський! А я й не знала, що ти в нас у гостях, — весело прощебетала Бася й увійшла в кімнату. — Отже, вечерятимеш у нас?
Кражевський над силу всміхнувся дівчині й був змушений залишитися на вечерю. Зате старий Федір, напевно, уперше за весь час був задоволений своєю небогою, яка допомогла йому зберегти мир зі шляхтичем.
Тимофій не вийшов — вилетів із будинку Голуба зі скаженою люттю. Сині очі його потемніли від гніву, наче небо перед бурею, а груди бурхливо здіймалися. Та що він собі думає, цей старий підлабузник? За кого він себе має, що дозволяє собі так нахабно поводитися з ним, Клесінським, коли його рід не менш, а навіть більш знатний, ніж у цього рябого шляхтича? Але, мабуть, найобразливішим для Тимофія було те, що єдина можливість познайомитися з Орисею, була змарнована. І найімовірніше, безповоротно. Марко мовчав, розуміючи, що слова тут безсилі, — він добре знав Тимофія й бачив, що той доведений до сказу. Із самого початку він не вірив в успіх цієї затії, але друга було шкода, тому він мовчки слідував за ним, обдумуючи, чим можна допомогти в цьому становищі. Тимофій ішов вулицею, уздовж паркану, що оточував будинок урядника, а дійшовши до його кінця, різко зупинився.
— Ну, постривай, старий шкарбуне! Я й без тебе обійдуся! — зло промовив він.
— Ти що задумав? — Марко вхопив друга за рукав, але той уже уважно оглядав паркан. Обійшовши ріг паркану, Тимофій рушив уздовж нього, придивляючись і міркуючи, де можна непомітно перебратися.
— Ти куди? Ти що, глузд утратив? — спробував утримати приятеля Марко, здогадавшись про його наміри. — Та стій ти!
— Чого репетуєш? Не вийшло добром, отже, вийде хитрістю, але я з нею сьогодні ж поговорю!
— Та ти розумієш, що твориш?!
Однак Тимофій уже спритно видерся на паркан і зник за ним. Марко схопився руками за голову, але зразу ж озирнувся навсібіч — чи не бачив хто? Утім, вулиця була порожня — містяни вечеряли й готувалися спати після трудового дня, жодна жива душа їх не бачила. Над парканом з’явилася голова Тимофія.
— Постій на варті!