— Та тихіше, хлопче, тихіше! Ти зараз сам собі нашкодиш! Я ледь кров зупинив! Та не кричи ти й не смикайся! Дурню! — гримнув на нього літній козак, у якому Тимофій упізнав їхнього кошового лікаря-травника діда Яцка, як його всі називали.
«Орисю!» — прошепотів Тимофій, важко дихаючи, і нарешті зрозумів, що це все примарилося йому, що він не в гаю під Києвом, а у військовому таборі, у наметі. Тимофій відчув сильний біль і згадав, як його поранило. Тоді він обережно ліг на спину. Поруч розрізнив стривожене обличчя Марка. «Слава Богу, Марко живий!» — подумав Тимофій. У нього в ногах стояли стривожені Хмельницький і Кривоніс, праворуч розташувався лікар, а з-за його спини визирав Максим.
— Страхіття тобі примарилося, чи що? — запитав лікар, оглядаючи щойно накладену пов’язку. — Ти ж волав так, мов у тебе клепки розсохлись! Слава тобі, Пречиста Діво, що знову кров не пішла! Дякуй Богові, хлопче, у сорочці ти народився! Ще трохи — і твою печінку так обробили б, що вона тільки для печені і згодилася б! Ти обережніший був би або кірасу надягай, якщо такий запальний, що під шаблю лізеш, себе не шкодуючи, — бурчав лікар. — Але байдуже! Ти — бугай здоровий. Одужаєш!
Хмельницький докірливо подивився на Тимофія, а Кривоніс промовив:
— Я тобі життям зобов’язаний, Красунчику! І дай тобі Бог здоров’я! Весь свій вік тобі вдячний буду!
— Проси в мене чого хочеш, Тимофію! — сказав Богдан. — А кірасу я тобі обов’язково подарую, якщо такий нерозважливий.
— Та нічого мені не треба, — почав, було, відмовлятися Тимофій, але потім зметикував: — Хоча ні! Дай мені гінця, батьку, щоби він до мого брата й нареченої листи відвіз. Із минулої осені вони від мене звісток не отримували.
— Звичайно, дам! Я пришлю до тебе писаря й людину, яка ці листи відвезе, — пообіцяв Хмельницький і розуміюче усміхнувся.
— Гаразд, ідіть! Нічого тут штовхатися! Потім подякуєте й листи напишете, — не дуже люб’язно сказав лікар гетьману й полковнику. Вочевидь, він ні на кого не зважав і ні перед ким не збирався підлабузнюватися. Ще б пак! Не сьогодні-завтра ці двоє самі в його руки можуть потрапити, тож нічого й церемонитися. — Хлопцеві зараз полежати треба й оговтатися. Спокій йому потрібен! А то він так тремтить, що ще переляк на воску зливати доведеться. А я не вмію! Ба, не ворожка!
Хмельницький із Кривоносом змушені були підкоритися сварливому ескулапу й вийшли.
— А ви що, оглухли? Забирайтеся обидва! — рикнув дід Яцко на Марка та Максима.
— Ага, зараз! — зухвало відповів Кривоносенко. — А за ним хто нагляне?
— Ну, тоді недовго йому докучайте! — буркнув лікар та почав збирати свої зілля, щось осудливо бурмочучи собі під ніс про хамуватих молодиків, пообіцяв зайти пізніше і вийшов. А Марко з Максимом однаково залишилися, попри заборону лікаря.
— Як я тут опинився? — запитав Тимофій.
— Тебе мій батько виніс із тієї різанини. Гетьман коли дізнався, що тебе поранено, так сполошився, що особисто прийшов на тебе подивитися. Ти, мабуть, у нього в улюбленцях! — хихикнув Максимко.
— Ех, Тимофію, Тимофію! — зітхнув Марко. — Спочатку Влад, тепер — ти. Мабуть, моя черга бути наступним!
— Не мели дурниць! — буркнув Тимофій, кривлячись — поранений бік болів нестерпно. — Чим усе скінчилося?
— Та вирізали майже всіх, — коротко відповів Марко.
— А де я зараз? У Гороховій Діброві?
— Ні, у нашому коші біля Росі. А Орися — це хто? Твоя наречена? — поцікавився Максим і виразно підняв брови. — Це її ти щойно кликав?
— Так, — відповів Тимофій. — Мені привиділося, що страшна буря почалася й Орисю відносить від мене вітром. А я нічого вдіяти не можу — ні наздогнати, ні утримати її. І страшно так стало, як ніколи в житті не було.
— Та ти так кричав, що ми всі злякалися, — похмуро сказав Марко. — Воно й не дивно, якщо таке привиділося.
— А де вона нині? — знову поцікавився Максим.
— У Поділлі в мого брата.
Тут у намет убіг Онисько.
— Господи! І ти, Красунчику, поранений? — вигукнув він, дивлячись на Тимофія. — Ну що ти будеш робити?! Я, старий, цілий і неушкоджений, а ви, молоді... — старий козак скрушно зітхнув, а потім звернувся до Марка: — Синку, ходімо швидше зі мною!
— Що трапилося? — стривожено запитав Марко, адже його майбутній тесть був таким нахмуреним, немов розгубив дорогою свою звичайну життєрадісність.
— Олекса. Твій батько. Він... — Онисько зам’явся. — Він поранений. Ще вчора його поранило. І він кличе тебе.
— Іди, Марку! Іди швидше! — сказав йому Тимофій, помітивши, як Марко змінився в обличчі. Він усе зрозумів, подивившись в очі Ониськові, який так і не наважився сказати його другові про те, що Воловод ось-ось помре.