— Ходімо! Я відведу тебе, — сказав йому Марко, підтримуючи друга, бо той був ще слабким. Із закам’янілим обличчям він дивився на похорон, очі його були сухі. Більше ніколи за все своє життя Марко не зронив жодної сльози.
Коли Тимофій і Марко ввійшли до свого намету, там їх уже чекав присланий від Хмельницького писар. Однак Тимофій узяв у нього перо й сам почав писати листа — йому не хотілося, щоби будь-хто знав про те, що він пише коханій дівчині. Марко вийшов, аби не заважати другові. Іти йому було нікуди, зайнятися нічим, тому він безцільно вештався по козацькому кошу.
Учорашній бій закінчився повним розгромом кварцяних військ — Річ Посполита більше не мала армії. Обидва нерозважливі гетьмани були захоплені в полон і урочисто перейшли в розпорядження Тугай-бея. Калиновський був поранений у шию й у руку через те, що посилено кип’ятився в Гороховій Діброві, забуваючи про власну безпеку та наказуючи своїм солдатам іти в безнадійну атаку. А Потоцький просто замкнувся в кареті і спокійно чекав, коли його візьмуть у полон. Його так і привезли до коша в кареті під сміх козаків, які вигукували: «Гей, Потоцький! Потоцький, у тебе розум жіноцький! Не підходиш ти в гетьмани! Поїдеш до Криму сиру конину жувати!»
Марко згадав, як огрядного гетьмана витягли з карети, як зацьковано, зі злістю він озирався навсібіч, як гордовито прокричав, аби принизити козаків:
— Хмельницький, мене перемогло не твоє стадо бидла, а славні татарські лицарі! Тільки вони й билися зі мною! Чим розрахуєшся з лицарством татарським?
— Та тобою й розрахуюся, — спокійно та з гідністю відповів козацький гетьман. — Тобою та тобі подібними, тому що ні на що інше ви однаково не придатні.
Усього в полон, окрім двох гетьманів, потрапили вісімдесят знатних шляхтичів, сто тридцять офіцерів і півтори тисячі солдатів. Частина поляків, узятих у полон у Гороховій Діброві, містилася в козацькому таборі, і тепер їх забирали татари — за домовленістю всі без винятку бранці діставалися їм.
Марко хмуро дивився, як татари розставляли ясир до лав по декілька осіб, зв’язували назад руки ременями, просмикуючи крізь них дерев’яні жердини, на шиї накидали мотузки і, тримаючи за них, забирали полонених. Так майбутніх рабів гнали степом майже без зупинок. Слабких і немічних, що не витримували всіх нестатків шляху, убивали. «Гірка їхня доля! — подумав Марко. — Перемруть усі на галерах або інших важких роботах». Він згадав, скільки разів він із січовими козаками перехоплювали загони татар, які поверталися з набігу, і відбивали в них бранців. «Що я нині можу вдіяти! Нічого! Домовленість є домовленість!» — подумав хлопець і вже хотів, було, іти, коли почув, що його кличуть на ім’я. Озирнувшись, побачив бранця, який уже стояв пов’язаним у колоні. Марко підійшов ближче і з подивом упізнав Яцека Кражевського.
— Пане Яцеку! — вигукнув Марко, але відповісти йому Яцек так і не встиг, татарин верхи на коні потягнув поляка за мотузку на його шиї та стьобнув батогом, бо цю групу полонених уже почали відводити.
— Стій! — крикнув Марко, звертаючись до татарина, але той розвів руками, бо не знав мови. Він почав жестами показувати на Яцека. Татарин нахмурився, а потім покликав товариша.
— Навіщо тобі цей бранець? — запитав інший татарин, який володів українською мовою.
— Я знаю цю людину й готовий його викупити. Чий він? Він немічний і не дійде до невільничого ринку, помре у степах. А я заплачу за нього просто зараз! Тож його господар залишиться задоволеним.
— Видно, це дуже цінний бранець! — хитро примружився татарин.
— Якби він був цінним, то його забрав би хтось із вашої знаті. А цей чоловік мені колись дуже допік, і я хочу з ним розквитатися. Тому продайте його мені. А я вже поверну йому борг, — збрехав Марко, оскільки зрозумів, що татари можуть і не продати йому Яцека, вважаючи його більш цінним.
Татарин порадився з приятелем і відповів з усмішкою:
— Продамо тільки з поваги до союзника! Шість монет. Золотом!
Марко кивнув, хоча Яцек як раб не коштував стільки, і на місці відрахував їм шість злотих, які, на щастя, мав, адже належав до тих козаків, які воліли бути завжди з грошима, а не спускати всю свою здобич у корчмі. Татари перерізали ремені, якими Яцек був прив’язаний до жердини, потім знову зв’язали його і, тягнучи за мотузку на шиї, привели до Марка.
— Тримай! І спуску йому не давай! — з усмішкою віддав йому мотузку татарин, потім чемно попрощався з Марком і, забравши бранців, поїхав.
— Ой, пане Марку, я що, тепер твій раб? — з подивом запитав Яцек.
— Звичайно ж ні! Ходімо. Потім розв’яжу, — сказав той. — Це добре, що ти гукнув мене. А то не уникнути б тобі рабства.