— Та чому нещасний? Він же мріяв доньку за шляхтича видати, ось, вважай, і видав! Тож він не в накладі залишився! Та й, окрім того, Голуб швидко втішився — одружився! На твоїй матері, пане Марку, — сказав Кражевський і з подивом побачив, як дико подивився на нього Воловодченко.
— Що ти сказав? — майже прошипів Марко і смертельно зблід.
— Та цієї весни одружився пан Голуб, — оторопіло промовив Яцек, не розуміючи, чому це викликало такий гнів у його знайомого. — Мати твоя овдовіла — знайшлися свідки, які бачили твого батька мертвим. Ось Голуб і одружився з нею.
Марко закусив губу й важко задихав. Тимофій, який лежав на спині, підвівся на ліктях і співчутливо подивився на свого друга, а Максим спохмурнів.
— Коли поїдемо цю наволоч різати? — після короткого роздуму запитав діяльний Максимко. — Коли Красунчик оговтається, чи вдвох упораємося?
— Помилуй, пане! За що ж його різати? — здивувався Яцек. — Він, звичайно, зарано одружився на пані — вона й чоловіка оплакати не встигла. Але хіба одружитися на вдові — злочин?
— Та якби на вдові, пане ляху, то ніхто і слова йому за це не сказав би! Але овдовіла ця жінка не давно, а лише вчора! І тільки сьогодні вранці ми Маркового батька поховали. Тож сам тепер думай: чи варто його прикінчити, Голуба цього, чи ні, — відповів йому Максим, який чудово все зрозумів, навіть не знаючи всього підґрунтя цієї історії.
— Мати Божа! — вигукнув Яцек, який нарешті дібрав. — Отже, він обдурив твою матінку, пане Марку! Ні, ну який негідник! Та і я теж добрий! Розпустив язика, наче пліткарка на базарі, і тріпаю ним! Але я ж не знав, що все так!
— Правильно ти зробив, що все розповів, пане Кражевський. Я не ображаюся на тебе за це, — сказав Марко й вийшов із намету.
У наметі зависло мовчання. Яцек сидів засмучений — йому стало шкода Воловодченка. Тимофій і Максим мовчали.
— Максимко, — нарешті сказав Тимофій, — Яцек — наш добрий приятель. Будь ласка, нагодуй його. А то сам я не можу.
— Ну, якщо щирий приятель, то ходімо зі мною, пане ляху! Пошукаємо чого-небудь тобі зжерти! — сказав Максим і повів Яцека з намету.
Залишившись на самоті, Тимофій обдумував почуті новини. Йому було дуже шкода Марка, на якого за два дні звалилося страшне горе — і смерть батька, і ганьба матері. Потім його думки повернулися до Орисі та брата — листи він їм написав, але ж не знав, що тепер буде далі. Куди потім рушить козацьке військо? Як би викроїти час і з’їздити додому хоч ненадовго, щоби побачити кохану? Ось уже скільки місяців вони не бачилися одне з одним! Написав Тимофій і про те, щоби Матвій ставав на їхній бік. «Цікаво, а чому брат мені досі жодного рядка не написав? Уже понад півроку минуло, він же міг надіслати кого-небудь із листом? Що сталося останнім часом із Матвієм? Чому він став таким потайливим? — подумав Тимофій. — Що ж! Дочекаюся від нього відповіді, а там видно буде».
Увечері четверо молодих людей сиділи в наметі. Полотнища були відкинуті, і в нього вливався теплий травневий вечір та гомін козацького табору. За наказом гетьмана, після подячного молебню на честь перемоги, козакам було виставлено двадцять п’ять бочок із горілкою, а старшина і знатні татари були запрошені на урочистий обід. Туди запрошували і обох друзів на знак особливої прихильності гетьмана, але обидва чемно відмовилися. Тимофій лежав хворий і не міг піти, Маркові одному йти туди зовсім не хотілося, а Максимко зволів провести вечір із тими, хто був ближче йому за віком. Молоді козаки слухали Яцека, який докладно розповідав про все, що відбувалося в польському таборі із самого початку весни.
— Nihil possumus contra veritatem[9] — ми самі винні у своїй поразці, — на закінчення сказав Кражевський без особливого жалю. — У нас процвітав страшний безлад — появу кожного нового шляхтича із загоном святкували так весело й шумно, немов не воювати йдемо, а на веселе свято. Русини провозили повз нашого війська провіант для вас, а ми на це й уваги не звертали. Гетьмани постійно сварилися між собою. Калиновський був нерозважливо відважним, а Потоцький більше в чарку заглядав і, незважаючи на поважний вік, більше увивався за гарними жіночками, ніж про ратні справи і благо Вітчизни думав. Та й потім, за його наказом такі звірства творили, що багато хто замислився: чи вже не спіткало гетьмана delirium furens?![10] Нас погубили власна жорстокість, пиха й презирство до своїх супротивників.
— Manifestum non eget probatione[11], — задумливо промовив Тимофій, забуваючи, що не всі присутні володіють латиною так вільно, як він і Кражевський. — Що ти думаєш тепер робити, пане Яцеку?