Батька поховали, але що робити самому Михайлику? Куди йому йти? Він залишився зовсім один у світі. Кому він тепер треба? Та рідня, яку мав Михайлик із боку матері, не цікавилася хлопчиком. Відтоді, як його дід по матері помер, утративши свій вплив, покійний пан Матвій не мав потреби в родичах дружини і припинив із ними будь-яке спілкування. Та й навряд чи рідня погодилася б узяти на себе турботу про нього. Друзі покійного батька або самі потребували його, або ж хотіли лише його грошей. А хворобливий Михайлик, який не мав зв’язків, не міг бути їм корисним, а гроші... Ох, гроші! Він перерив усі батьківські покої в пошуках грошей, увесь будинок і підвали, але ті наче віл злизав.
Хлопчик знав, що батько накопичив велику суму грошей золотом. Дорогий срібний та золочений посуд, дорога зброя, коштовності першої та другої дружин батька, дорогі книги й вартість земель самого маєтку можна було не рахувати — вони самі собою являли окреме багатство. Потреба у грошах з’явилася в Михайлика тоді, коли треба було ховати батька. Витрати були невеликі, оскільки у спорожнілому краю не треба витрачатися на пишний поминальний обід відповідно до становища, яке займав покійний пан Клесінський за життя. Та й на похорон не прийшов жоден із сусідів — багато з них були вбиті ще влітку, а ті, кому вдалося вижити, ще остерігалися повертатися до своїх маєтків. А обшукавши маєток і не знайшовши нічого, підліток зрозумів, що він залишився без жодного гроша.
Зовсім незрозуміло було, що тепер станеться із самими Волховицями. Чи не відберуть їх козаки або поляки? Як він ними керуватиме, коли ніколи цього не робив? Та й не мав хлопчик паперів на маєток. Адже не лише гроші шукав Михайлик, а й заповіт батька, і грамоти на право володіння землею, і грамоти, що підтверджують його привілеї та права шляхтича. Він знав, що завбачливий батько склав заповіт, у якому детально описав усе своє майно. І, не маючи на руках цих паперів, хлопець розумів, що може позбутися власного будинку. Що нині коїлося у світі, він не знав, бо в розорений війною край ніхто не заглядав, а якщо й заглядав, то не заїжджав до маєтку, бо він був дуже далеко від дороги.
Михайлик почувався беззахисним перед величезним і жорстоким світом. Хлопчик розумів, що його, слабкого й самотнього, позбавленого дружньої підтримки, будь-який спритний шляхтич може скривдити, а маєток відібрати, пославшись на те, що йому нічим підтвердити свої права на цю землю.
Челядь його любила, але нічим не могла зарадити Михайлику, окрім відданої служби. Гайдуки його батька не збиралися від нього йти. Вони мали тут сім’ї, будинки, але їх залишилося мало — хто помер від чуми, хто пішов шукати кращої долі, тож із таким загоном особливо й не захистишся! Та й не вмів Михайлик воювати. Навіть шаблею особливо не володів, бо більше часу проводив із книгами, ніж зі зброєю. Селяни, на щастя, не бунтували проти нього, але уникали хлопця, ніби чумного, — їм здавалося, що прокляття покійного батька перейшло на його сина, а від нього може перейти на всякого, хто буде з ним поруч. Навіть сьогодні, стоячи в церкві і слухаючи поминальну панахиду, Михайлик помітив, що люди бояться наближатися до нього.
Хоч куди, у який бік повертався б Михайлик — усюди була безвихідь. До кімнати ввійшла Кшися.
— Пане Михайлику! — покликала челядниця. — Тобі подавати вечерю?
Михайлик подивився на неї, зітхнув. Він згадав, що йому треба буде одному сідати за стіл у величезній та розкішній їдальні. Його багатий будинок наганяв на нього тугу — він був занадто величезний для нього одного, занадто порожній і здавався якимось гучним, холодним, немов величезна домовина.
— Ні, я не хочу їсти. Посидь зі мною, Кшисю. Будь ласка, — попросив підліток.
Кшися боязко присіла в сусіднє крісло і з жалем дивилася на свого юного пана.
— Кшисю, а кого ви бачили на березі ставка тим вечором? — несподівано запитав Михайлик.
— Ні, пане! Не питай мене про те! Христом Богом прошу тебе! Не питай! Я як пригадаю все, то і спати не можу! Мені так страшно! — заголосила Кшися.
— Припини! — твердо наказав Михайлик і вирішив спробувати діяти інакше. — Я не вірю в те, що ви бачили покійну Орисю. Цього не може бути! Це ви вигадали із сорому, бо побачили грабіжника, але злякалися і втекли, кинувши батька в біді.
— Гріх тобі так казати, пане! — відразу обурилася Кшися. — Ми дійсно її бачили! Це правда! Ми йшли в саду й побачили, що покійний пан стоїть на протилежному березі і з кимось говорить. Ми підійшли ближче, і тут він почав кричати. А потім ми закричали, і вона повернулася до нас! Вона мала таке біле обличчя, наче сніг! А сама вся чорна! Господи, моя покійна панночка була такою доброю, такою лагідною, тому уявити собі не можу, що вона могла стати злим упирем!