— Вона вже давно почала битися, — зніяковіло всміхнувшись, сказала Орися, накривши своєю долонькою його долоню.
На очах у Тимофія навіть сльози виступили. Він дбайливо притиснув Орисю до себе та обережно почав гладити її живіт, відчуваючи, як їхня дитина сильніше ворушиться й б’ється від його дотиків, немов відчуває і розуміє, що її батько поруч. Серце Тимофія шалено калатало — він ніяк не міг упоратися із хвилюванням, не міг осмислити той факт, що тепер у цьому світі, крім його милої, буде ще одна людина — не менше рідна й дорогоцінна для нього, ніж Орися.
— Орисенько моя! Щастя ти моє! Кохана! — схвильовано шепотів Тимофій, відчуваючи, як радість і щастя наповнюють його змучену душу. — А я ж і не уявляв собі цього! Тепер вас двоє найдорожчих для мене на цьому світі! Господи, яке ж це щастя! Але чому ти не повідомила мені про це? Адже від Волховиць до Пилявців не так далеко було.
— Не написала я тобі тому, що не встигла. Коли в мене не залишилося жодних сумнівів у тому, що я вагітна, то повернувся твій брат. Він віддав мені твою шаблю, сказавши, що ти загинув під Пилявцями від ран. Я знала, як ти пишався своєю шаблею й ніколи, нізащо не розлучився б із нею. Тому я й повірила у твою смерть. Деякий час я була сама не своя, злягла в нервовій гарячці. Я хотіла померти, тому що для мене, для нас із дитиною життя втратило сенс без тебе. Я приховувала від усіх свою вагітність, але пан Матвій покликав Оксану лікувати мене й тоді дізнався про це. Адже Оксана не могла приховати цю правду. Та й вона дуже боялася, що я втрачу дитину з горя. Але твій брат наказав Оксані та Кшисі мовчати про все. Ніхто — ні Михайлик, ні челядь — не знав про мій стан. А мені він запропонував вийти за нього заміж. Навіть не запропонував, а поставив перед такою потребою. Коли я трохи одужала, то хотіла піти з Волховиць. Адже я тут ніхто — ні дружина тобі, ні наречена. Думала, повернуся або до батька, або де-небудь прилаштуюсь. Але Матвій мені заборонив їхати і сказав, що не може допустити, щоби його племінник ріс без батька. «Ти носиш у собі одного з Клесінських! — казав він мені. — Він не може бути байстрюком і жити у злиднях. Йому потрібне ім’я й суспільне становище, і це все йому забезпечить тільки шлюб зі мною!» Тому я й погодилася піти за нього заради майбутнього нашої дитини. Я дуже винна перед тобою, Тимофію! — на очі Орисі навернулися сльози. — Я ледь не вийшла заміж за твого вбивцю з власної волі.
— Ні в чому ти переді мною не винна, моє сонечко, — похитав головою Тимофій, притискаючи її до себе. — Хіба ти мала інший вибір? Адже ти залишилася зовсім одна. Ви залишилися одні! Якби я дійсно загинув, то це був єдиний можливий вихід і для тебе, і для нашого малюка. Тож не звинувачуй себе. Це я винний перед тобою! Через мене, мою безтурботність ви ледь не опинилися в біді — тоді, влітку, я просто зобов’язаний був знайти попа й повінчатися з тобою, і ти могла б спокійно та законно жити у Волховицях як моя вдова. Проте Матвія це однаково не зупинило б — він примусив би тебе до цього шлюбу будь-яким іншим способом. Він завжди домагався своєї мети. Стривай, а ви так і не повінчалися з Матвієм? І ти не сказала мені, чому ти тут.
— Пан Матвій мертвий, — відповіла Орися.
Тимофій здивовано подивився на дівчину. Деякий час він мовчав, ніби не вірив у почуте.
— Але як? — нарешті запитав він. — Його вбили? Або... — він замовк, тому що навіть не уявляв, що могло трапитися з братом.
Орися зітхнула. Трохи помовчавши, молода жінка повела далі свою розповідь.
— Я винна в його смерті. Коли я погодилася вийти за нього заміж, то всі навколо дуже обурилися. Особливо отець Сергій. Янко Кліщ дуже мучився від того, що став мимовільним співучасником твого вбивства. Він так боявся Божого гніву, що покаявся в усьому отцю Сергію. А коли батюшці повідомили, що пан Матвій має намір обвінчатися зі мною і якнайшвидше, то він не витримав, прийшов до мене й усе розповів, порушивши таємницю сповіді. Я тоді ледь не збожеволіла, коли дізналася страшну правду. Але потім мене охопили гнів і ненависть. Жодної хвилини мені не хотілося залишатися у вашому домі, і я вирішила піти звідти світ за очі. Мені було байдуже, що зі мною трапиться, де я житиму і як, — усе було краще, ніж перебувати з твоїм братом під одним дахом. Але пан Матвій зайшов до мене того вечора, і ми з ним посварилися. Я не змогла промовчати й у гніві висловила йому все, що про нього тоді думала, заявивши, що неодмінно піду звідси, а якщо він спробує мене утримати, то я всім розповім, що він — братовбивця. Він у гніві почав душити мене, а потім, мабуть, одумався і відштовхнув від себе так, що я вдарилася об кут грубки й розбила голову. Було так боляче, що знепритомніла. Отямилася я на руках у Кліща, який ніс мене кудись лісом. Першим моїм бажанням було сказати йому, що я жива. Але потім зрозуміла, що мене вважають мертвою — це був мій шанс утекти від пана Матвія. Адже якщо з’ясується, що я жива, тоді мені не буде від нього порятунку. Я розраховувала, що Янко кине мене в лісі, а коли він піде, то я буду вільна. Але я помилилася — він приніс мене на берег ставка й кинув у воду. Я ледь не захлинулася, але там було неглибоко, і я змогла виплисти. Кліщ утік, і пізніше я дізналася, що він назавжди покинув Волховиці. А я вибралася з води і, подумавши, пішла до Оксани — вона була єдиною, хто міг мене сховати.