Тимофій натиснув на плиту, але не зміг зрушити її з місця — вона була занадто важка й дуже щільно прилягала. Тоді вони натиснули на плиту втрьох та із великими зусиллями зрушили з місця. Зі скреготом, погано піддаючись, плита повільно йшла в бік. Вочевидь, вона оберталася на стрижні, захованому всередині хреста, тому що край її входив під його основу. Плита не відійшла повністю — лише наполовину відкрила порожню усередині гробницю. Михайлик посвітив ліхтарем — у кам’яному поглибленні лежали мішки. Тимофій розв’язав один із них і у світлі, місячному та невеличкого ліхтаря, заблищали золоті монети.
— А ви сумнівалися, — без особливої радості, безпристрасно сказав він племінникам, тому що з деяких пір для Тимофія гроші і привілеї давно перестали мати значення.
Утім, Михайлик із Юрієм не звернули уваги на золото — вони перебирали мішки, шукаючи грамоти на право володіння маєтком — це було для них важливіше за все. Нарешті, у самому кутку вони знайшли замазаний воском глечик. Розкривши його, Юрій із Михайликом у світлі ліхтаря побачили загорнуті у шматок шкіри пергаменти, що підтверджували їхні права на Волховиці, а також права і привілеї шляхтичів.
— Слава Богу! — вигукнув Михайлик. — Ми ж не стільки шукали золото, скільки ці грамоти. Особисто для мене було страхіттям, що ми можемо втратити Волховиці. Гроші — як вода, а наш будинок — це найважливіше.
— Тепер ти вже точно не втратиш його, мій хлопчику! Ну що, поїхали додому? — сказав Тимофій.
Забравши привілеї, Тимофій із племінниками повернулися додому, залишивши гроші в цій дивовижній схованці — у такі часи вона була надійнішою, ніж підвал будинку.
Коли чоловіки поїхали, Орися пішла у свою кімнату. Коли молода жінка проходила коридором, то зіткнулася з гайдуком Андрієм, який, вочевидь, її чекав. Обоє відскочили в різні боки: Орися злякалася — чи не прийшов гайдук розправитися з упирем, а Андрій злякався, бо досі побоювався того, що панночка — упир. Але, трохи пом’явшись, він заговорив:
— Ти прости мені, панночко, за все. Я ж через дурість разом із Кшисею цю чутку пустив. Але я так тоді злякався, як ніколи в житті не боявся. Я ж не знав, що ти жива. Та й...
— Я все розумію, Андрію, і не серджуся на тебе, — перебила його Орися. — Будь-хто на твоєму місці злякався б.
— Дай, Боже, тобі здоров’я і щастя, панночко, — сказав гайдук і поспішив ретируватися.
Андрію було соромно за свою дурість і марновірство. Утім, його можна було зрозуміти — він же своїми очима бачив труп панночки, а тут побачив живою.
А Орися ввійшла до своєї кімнати зі змішаним почуттям — тут її ледь не вбили. Молода жінка поглянула навколо — усе було так само, як і колись, коли вона жила тут.
— Панночко! — за нею до кімнати вбігла Кшися. — Дай я на тебе ще раз подивлюся! Господи! Як згадаю, як ми всі сумували за тобою, так відразу і сльози на очі навертаються! Пан Михайлик, бідолаха, часто потайки плакав і все журився. А пан Матвій... Ой, він божеволів, навіть ночував у твоїй кімнаті. І як же він міг на таке лиходійство зважитися? Бідолашний мій пан! — голосила челядниця. — Тобто бідолашний пан Тимофій! Ось хто горя сьорбнув! А твій батько-то як горював...
— Батько? — здивувалася Орися.
— Так! Минулої осені приїжджав твій батько. Пан Матвій усе йому розповів про тебе, так він у такому гніві звідси поїхав! Пана Тимофія й покійного пана винними у твоїй смерті вважав! А воно й не далеко від істини твій батько пішов! — розповідала Кшися, до якої на радощах поступово поверталася її балакучість. — Тобі перевдягнутися би, панночко, а то недобре, що ти, наче холопка, вдягнена!
— Ти мені ліпше про мого батька розкажи! А чому Михайлик або Юрій нічого не розповіли мені? — нахмурилася Орися.
— Не знаю, — знизала плечима Кшися і поквапилася втекти, адже пізно збагнула, що знову бовкнула зайве.
Увечері Орися розпитала Михайлика про батька. Підліток розповів їй і про візит Голуба, і про те, як гірко плакав пан Федір, і як повівся покійний батько.
— А не розповів я тобі про все це тільки тому, що ти й так багато бід пережила, і це тебе тільки засмутило б. Я ж не уявляв собі, що взагалі робити далі і як нам усім жити, — закінчив свою розповідь Михайлик.
— Отже, батько вважає мене загиблою, — засумувала молода жінка.
— Орисенько, не турбуйся про це — ми напишемо йому листа й усе розповімо, — сказав Тимофій. — Мені треба і Маркові написати. Адже він теж горює за мною. А отець Сергій тут, чи в нього знову хтось помирає? Якщо це так, то це вже буде знущання над нами з його боку!