— Так, він тут, — усміхнувся Михайлик.
— Тоді завтра ми повінчаємося! — сказав Тимофій.
Уже у спальні Тимофій помітив, як сильно біла сорочка підкреслює кругленький живіт Орисі. У нього знову стислося серце з жаху, що міг утратити їх обох. Або приїхати й застати Орисю дружиною свого брата. «Боже, дякую, що Ти зберіг їх, мою кохану й мою дитину!» — подумав Тимофій, присів поруч із дівчиною на ліжко й почав гладити її живіт.
— Я хочу доньку! — щасливо усміхаючись, сказав він.
— А я — сина! — відповіла Орися.
— Ні! Нам треба дівчинка! А як ми її назвемо?
— Ні, його! Це буде хлопчик! Не сперечайся зі мною! Я хочу сина! — вередливо сказала Орися. — Назвімо сина Микитою! На честь твого батька.
— Чому? — здивувався Тимофій.
— Тому що я хочу, щоби його всі любили так само сильно, як любили пана Микиту! А ще я хочу, щоби він був такий само хоробрий, як ти! — відповіла Орися.
— А якщо все ж народиться донечка, то тоді як її назвемо? — наполягав Тимофій.
— А як ти хочеш?
— Не знаю! Я ще й не думав про це.
— Ну ось! Хочеш доньку і не думав, як її назвати, — розсміялася Орися.
Тимофій замість відповіді обняв кохану, а потім, пристрасно цілуючи, акуратно поклав на ліжко, щоби не нашкодити своїм запалом. «Я так мучився від того, що не знав, що з тобою! Я ж і уявити не міг, що ти опинилася в такій біді, — шепотів він. — Орисенько, я життя своє без тебе не уявляю. Як же я кохаю тебе!» — а молода жінка лише тулилася до нього. Але потім Орися подивилася Тимофієві в очі. «Коханий, адже тебе торкнулася сама смерть!» — на очах у неї виступили сльози, бо молода жінка згадала ті слова, які говорив Тимофій у цій самій кімнаті тієї далекої осені 1647 року, коли збирався їхати на Січ. «Не думай більше про те! Тепер ми завжди будемо разом!» — шепнув Тимофій і погладив її обличчя, потім його рука ковзнула до її шиї, він притягнув Орисю до себе й почав пристрасно цілувати…
Уранці Тимофій відіслав челядника до отця Сергія з дорученням повідомити йому про те, що опівдні він та Орися бажають повінчатися. Коли челядник розповів священику про все, що трапилося вчора, як і молодий пан, і його наречена дивом вижили, довідавшись про всі ці подробиці у Кшисі, сердешний отець Сергій від надлишку почуттів розридався. «Господи! Дивовижні діла Твої, і немає Твоєму милосердю межі! — думав добрий батюшка, готуючись до обряду вінчання. — Хто міг би подумати, що мій гріх піде на благо? Та не розкажи я тоді все панні Орисі, вона неодмінно вийшла би за покійного Клесінського, а пан Тимофій, з’явившись, обов’язково його вбив би й такий гріх собі на душу взяв! І що тоді робити? Виявляється, корисно іноді скоювати гріхи! Ой, прости мені, Боже, грішному! Що ж це я таке думаю собі!»
Звістка про весілля миттєво поширилася по всій окрузі, і селяни збіглися подивитися. Усіх здивувало не так те, що, виявляється, пан Тимофій живий, а те, що він збирається одружитися на своїй нареченій, — панночка ж упириця! Та як же вона тоді ввійде в Божу церкву, та ще й у світлі сонця? І тому багато хто йшов із почуттям страху, однак усі знемагали з цікавості. Адже панночка неодмінно має згоріти від сонячних променів! А таке пропускати не можна! Тому багато цікавих зазнали розчарування, коли Орися спокійно вийшла з карети й так само спокійно в супроводі Тимофія пройшла залитим яскравим сонцем церковним подвір’ям і, перехрестившись, увійшла під склепіння храму.
Народ із цікавістю заглядав у церковні двері, спостерігаючи, як Тимофій та Орися побралися у притворі, а потім отець Сергій, тричі перехрестивши їх і обкуривши ладаном, вручив їм запалені свічки й повів усередину. Дивлячись на полум’я вінчальної свічки, Тимофій згадував про те, як сильно він мріяв одружитися з коханою дівчиною, як хотів улаштувати пишне весілля. «Орисенька мала рацію: яка різниця, яке весілля! — подумав він. — Головне, що вона жива й кохає мене, і тепер нас дійсно ніхто не зможе розлучити! Навіть смерть — вона вже намагалася, але не змогла!»
Отець Сергій так урочисто виконував обряд, немов поєднував шлюбом щонайменше коронованих осіб, а наприкінці батюшка зі щирою радістю першим привітав новоявлене подружжя. «Бережи вас Боже!» — подумав отець Сергій, дивлячись услід Орисі та Тимофієві.
Живучи вдома у спокої, Тимофій замислився про те, що йому робити в житті далі. Він усвідомлював, що знову стати низовим козаком, вільним, наче вітер, він не зможе, адже тепер має сім’ю — дружину і племінників, про яких він зобов’язаний піклуватися. «Що ж! Доведеться стати шляхтичем! — думав Тимофій. — Але ж це так нудно! Хоча тепер усе змінилося. Ніколи вже не буде так, як колись!» Згадуючи свої прожиті роки, молодий чоловік розумів, що бачив від покійного Матвія тільки добро й мимоволі шкодував про те, що його більше немає на цьому світі. Адже нікого ріднішого від покійного брата він не мав! І якоюсь мірою покійний Матвій заміняв йому батька, завжди підтримував і допомагав. До тих пір, поки вони обидва не покохали одну жінку... Але потім, дивлячись на свою молоду дружину, Тимофій закипав гнівом — адже пристрасть покійного брата ледь не обірвала її життя. У душі Тимофія сплелися образа й бажання пробачити, ненависть і любов до покійного брата, задоволення від того, що його кривдник отримав по заслугах, і жаль за ним. Утім, Тимофій знайшов у собі сили пробачити старшому братові — він поставив свою братерську любов вище від гніву та образи через зраду. «Хай Бог простить тобі, Матвію. І я тобі прощаю! Спочивай із миром», — думав Тимофій, дивлячись на могилу пана Клесінського.