А Хмельницький з особливою теплотою писав, який він радий тому, що Тимофій вижив. Гетьман кликав його до себе, бо не збирався розлучатися з таким приятелем. «Ти мені дуже потрібен, Тимофію! Повертайся в наше військо. Обіцяю, ти не пошкодуєш про своє повернення!» — писав він.
Трохи поміркувавши й порадившись із дружиною, Тимофій усе-таки вирішив повернутися до гетьмана. Але після того, як Орися народить.
Марко зміг приїхати лише у квітні. Складно описати словами ті почуття, які відчували обоє друзів, знову зустрівшись після того, як один вважав іншого мертвим. Відтоді, як обидва ще підлітками помирилися на валу Микитинської Січі після дитячої бійки, ані в Марка, ані в Тимофія не було нікого ближче. І ось тепер дивилися один на одного й усвідомлювали, що вони були не просто друзями, не просто побратимами — вони були істинними братами, хоч їх і не пов’язували узи крові.
— Тимофію... — Марко з хвилювання й радості ніяк не міг дібрати слова.
А Тимофій не став нічого говорити — він просто рвучко й міцно обійняв свого друга.
Увечері друзі сиділи удвох на ґаночку. Квітневий вечір був тихий і теплий, а прозорий купол весняного неба блідо-лавандового відтінку з пір’ястими хмарками, пофарбованими рожевим світлом останніх сонячних променів, почав мерехтіти зірками. Вечірнє повітря було насичене пахощами ще вогкуватої після танення снігів землі, торішнього листя й тонкого, ледве помітного запаху молодої трави та набубнявілих бруньок. Але Тимофій із Марком не помічали цієї краси — серця обох терзав смуток. Збулися їхні мрії, пішли в минуле всі їхні турботи і тривоги, зате прийшли нові. Обидва мовчали й замислено дивилися у весняні сутінки.
— Скільки ми ось так ще воюватимемо, Тимофію? — перервав мовчання Марко.
— Важко сказати! Стільки, скільки треба буде. Доки не здобудемо свободу та не обстоїмо свою Україну. А хіба вона не варта того, щоби за неї боротися?! Або доки всі не навчаться бачити один в одному людей, а не лише панів і хлопів. Марку, а як сильно ми змінилися з того часу, як вирішили взяти участь у війні! Пам’ятаєш, які ми були безтурботними та бездумними. А тепер? Адже я скоро батьком стану! А ніби лише вчора за дівками волочився та в походи на татар ходив!
— Я теж. Христина писала мені, що чекає дитину, — зніяковіло усміхнувся Марко.
— А що ж ти раніше мовчав? — здивувався Тимофій. — Оце вже дійсно радісна новина!
— Та ну я й сам ніяк звикнути до цього не можу, тому й мовчав, — ніяково усміхнувся Марко.
— Дай Бог вам сина! Якраз моїй донечці наречений буде! — задоволено хихикнув Тимофій.
— А якщо і в мене, і в тебе сини народяться? Або обоє матимемо доньок? Що тоді робитимеш? — усміхнувся Марко, а потім трохи спохмурнів. — Тимофію, краще відвези Орисю з Волховиць. Відвези до Києва, поселиш її у Христини. Якщо ти дійсно зібрався йти воювати, то на кого ти її залишиш? Юрій зі мною їхати зібрався, а залишати її на гайдуків я не раджу, адже Христину кинули джури, ледь дізналися, що її батька немає в живих. Та й там їй буде набагато безпечніше. І Орися в Києві має знайомих, тож не буде самотньою.
— Ну, зараз я її ніяк не зможу повезти — сам розумієш. А ось як народить, то, мабуть, буде краще, якщо вона поїде звідси. А чому ж Голуб виїхав до Польщі? Чи не назавжди?
— Ой, не знаю! Він поїхав, нічого нікому не сказавши. Просто приїхав звідкись сам не свій, зібрав свої пожитки і поїхав, і матір із собою забрав! Я тоді, улітку, як поїхав зі скандалом, то так і не помирився з мамою. Навіть не знаю, чи побачу її коли-небудь.
— Не мучся через це — тітонька тобі вже давно пробачила! Вона ж твоя матір, і ти і Даринка для неї — все на цьому світі! Справа в тому, що Голуб приїжджав сюди в листопаді, — відповів Тимофій. — Якраз тоді, коли Орисю всі вважали загиблою. Може, тому він і поїхав, бо дочки — найцінніше, що він має на цьому світі. Можливо, він і повернеться назад. А не повернеться, то, в будь-якому разі, щойно випаде нагода, Голубу треба повідомити, що Орися жива — тоді і твоїй матері напишемо.